Читати книгу - "Безчестя"

135
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33 34 ... 58
Перейти на сторінку:
вона справляє.

— Гаразд, я йду. Уже готовий.

— Ти не привіз із собою костюма?

— Ні.

— Тоді вдягни хоча б краватку.

— Я гадав, що ми в селі.

— Тим паче маєш причину причепуритися. Це видатний день у житті Петруса.

Люсі прихопила із собою крихітний ліхтарик. Стежкою вони йдуть до Петрусового будинку: батько й донька, рука в руці, вона освітлює дорогу, а він несе подарунок.

Біля відчинених дверей вони з усмішками зупиняються. Петруса ніде не видно, але з’являється маленька дівчинка у святковій сукенці й веде їх усередину.

У старої стайні немає стелі і порядної підлоги, але вона принаймні простора, і принаймні тут є електрика. Лампи з абажурами й картини на стінах (соняшники Ван Гога, жінка у синьому авторства Третчикова[65], Джейн Фонда в костюмі Барбарелли[66] і забитий м’яч Доктора Хумало[67]) пом’якшують загальну оголеність.

Вони — єдині тут білі. Гості танцюють під звуки старомодного африканського джазу, які він чув з будинку. На них кидають допитливі погляди, а можливо, лише на його пов’язку.

Люсі знає декого з жінок і починає спілкування. Потім біля них з’являється Петрус. Він не вдає з себе гостинного господаря, не пропонує випити, лише каже:

— Собак більше немає. Я більше не собачник.

Люсі сприймає це як жарт; отже, виходить, усе гаразд.

— Ми принесли вам дещо, — каже Люсі, — але, напевно, краще віддати це твоїй дружині. Це для дому.

Петрус кличе з кухні — якщо вони її так називають — дружину. Лур’є вперше бачить її так близько. Вона молода, молодша за Люсі, має не гарне, а радше приємне обличчя, сором’язлива і, очевидно, вагітна. Вона потискає руку Люсі, але не йому і не зустрічається з ним поглядом.

Люсі промовляє кілька слів на коса й дарує їй пакунок. Навколо них уже зібралося з півдюжини роззяв.

— Вона мусить розгорнути його, — каже Петрус.

— Так, ти мусиш розгорнути його, — погоджується Люсі.

Обережно, намагаючись не розірвати подарунковий папір, розмальований мандолінами та гілочками лавру, молода дружина розгортає пакунок. Усередині тканина з досить привабливим ашантійським[68] візерунком.

— Дякую, — шепоче Петрусова дружина англійською.

— Це покривало на ліжко, — пояснює її чоловікові Люсі.

— Люсі наша благодійниця, — виголошує Петрус, а потім звертається до неї: — Ви наша благодійниця.

Лур’є це слово видається сповненим несмаку, двозначним; воно зіпсувало цю мить. Та хіба можна звинувачувати Петруса? Мова, якою він користується з таким апломбом, уже — якби він тільки знав це — поношена, ламка, наче погризена зсередини термітами. Досі розраховувати можна лише на односкладові слова, та й то не на всі.

Що тут можна зробити? Він, колишній викладач комунікацій, не бачить жодного виходу. Жодного, окрім можливості знову почати з азів. До тієї миті, коли довгі слова повернуться назад відновленими, очищеними та знову гідними довіри, він уже давно помре.

Раптом йому пішов мороз поза шкірою.

— Дитина… коли ви чекаєте на дитину? — цікавиться він у Петрусової дружини.

Вона дивиться на нього так, наче не розуміє запитання.

— У жовтні, — утручається Петрус. — Дитина народиться в жовтні. Ми сподіваємося, що це буде хлопчик.

— Он як. А що ви маєте проти дівчаток?

— Ми молимося, щоб це був хлопчик, — повторює Петрус. — Завжди краще, якщо первісток — хлопчик. Тоді він може показувати сестрам… приклад, як поводитися. Так. — Чоловік змовкає. — Дівчинка — це дуже дорого. — Він потирає складеними до купи великим і вказівним пальцем. — Це завжди гроші, гроші, гроші.

Він уже давненько не бачив цього жесту. Колись ним користувалися юдеї: гроші-гроші-гроші, так само багатозначно нахиляючи голову. Утім, схоже, що Петрус не знайомий із цим уламком європейських традицій.

— Хлопчики теж можуть бути дорогими, — зауважує він, додаючи до розмови й свої п’ять копійок.

— Ти мусиш купувати їм те і се, — продовжує Петрус, розпалюючись і більше нікого не слухаючи. — Зараз, у наші дні, чоловіки вже не платять за жінку. А я плачý. — Він змахує рукою над головою дружини; вона сором’язливо опускає погляд. — Я плачý. Але це вже вийшло з моди. Одяг, гарненькі дрібнички, завжди одне й те саме: плати, плати, плати. — Він знову потирає пальці. — Ні, краще хлопчик. Єдиний виняток — ваша донька. Ваша донька інакша. Нічим не гірша за хлопчика. Майже! — Він заходиться сміхом, радіючи власній дотепності. — Гей, Люсі!

Люсі посміхається, але він знає, що вона почувається незручно.

— Я збираюся потанцювати, — бурмоче вона й іде геть.

На танцювальному майданчику вона танцює сама по собі — схоже, такий соліпсизм увійшов у моду. Незабаром до неї приєднується юнак, високий, гнучкий, охайно вбраний. Він танцює навпроти неї, клацає пальцями, посміхається їй та залицяється.

Із вулиці починають повертатися жінки, несучи таці зі смаженим м’ясом. Повітря повниться апетитними ароматами. У кімнаті юрмляться нові гості, молоді, галасливі, жваві, анітрохи не старомодні. Вечірка в самому розпалі.

У нього в руках опиняється тарілка з їжею, яку він передає Петрусові.

— Ні, — заперечує той, — це ваша. Інакше ми так і передаватимемо тарілки цілу ніч.

Петрус з дружиною проводять чимало часу з ним, даруючи йому відчуття дому. «Добрі люди, — думає він. — Селяни».

Поглядом він шукає Люсі. Тепер юнак танцює за кілька сантиметрів від неї, високо підіймаючи ноги, тупаючи ними, розмахуючи рухами і насолоджуючись собою. «Я з’їм це, а пробачення проситиму потім».

Згодом поряд із ним опиняється захекана Люсі.

— Ми можемо піти? — запитує донька. — Вони тут.

— Хто тут?

— Я бачила одного із них за будинком. Девіде, не хочу здіймати галас, але чи не могли б ми просто зараз піти?

— Потримай, — він передає їй тарілку й іде до задніх дверей.

На вулиці майже так само людно, як усередині; гості скупчилися біля вогнища, розмовляють, п’ють і сміються. Із дальнього боку вогнища хтось витріщається на нього. Раптом усе стає на свої місця. Він знає це обличчя, дуже добре знає. Протискається між людьми. «А я збираюся здійняти галас, — думає він. — Шкода, що саме сьогодні. Але є речі, котрі не можна відкладати».

Він застигає просто перед хлопцем. Це той третій, посіпака з тупим лицем, хлопчик на побігеньках.

— Я тебе знаю, — каже він похмуро.

Не схоже, що малий налякався. Навпаки, здається, він чекав цієї миті, зберігав для неї всі свої сили. Із його горлянки виривається глухий від люті голос.

— Ти хто? — питає він, але слова мають інше значення: «Яке ти маєш право бути тут?» Його тіло аж випромінює шаленство.

А тоді поруч із ними з’являється Петрус і швидко каже щось на коса.

Лур’є кладе руку Петрусові

1 ... 32 33 34 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Безчестя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Безчестя"