Читати книгу - "На зарослих стежках"

Адже вони весь час мусили мені писати, і їм то страшенно набридло. Отак я й сидів у кімнаті. За цих обставин мені лишалося тільки перебувати в межах своїх двох газет — «Афтенпостен» і «Фрітт фолк», а в цих двох газетах не засуджували того, що я писав. Навпаки.

І в тому, що я сидів і писав, не було нічого поганого. Я не писав ніякої крамоли. Все було правильно, і я писав правильні речі.

Спробую пояснити, що і навіщо я писав. Я писав для того, щоб застерегти норвезьку молодь і дорослих людей від безглуздих вчинків, які можуть спровокувати окупаційну владу, бо ніякої користі з того не буде, вони тільки самі себе приречуть на смерть. Ось про що я писав, висловлюючи свої думки по-різному безліч разів.

До тих, що нині святкують наді мною перемогу, оскільки вони на перший погляд таки перемогли, не приходили так, як приходили до мене, ніякі родичі, що оплакували своїх батьків, синів і братів, які сиділи за колючим дротом у таборах і були засуджені до смертної кари. Так, до смертної кари. Звісно, я не мав ніякої влади, але вони приходили до мене. Я не мав зовсім ніякої влади, але слав телеграми. Я звертався до Гітлера й Тербовена[42]. Правдами й неправдами я навіть намагався вийти на інших, скажімо, на чоловіка з прізвищем Мюллер, який, подейкували, мав силу впливати на події з-за лаштунків. Напевно, є десь архів або щось таке, де зберігаються всі мої телеграми. Їх було багато. В той час, як дорога була кожна хвилина і йшлося про життя чи смерть моїх співвітчизників, я слав телеграми вночі і вдень. Дружина управителя мого хутора передавала їх телефоном, коли я сам не міг цього зробити. Виходить, саме через ці телеграми німці почали ставитися до мене з деякою підозрою. Вони вважали мене своєрідним посередником — трохи непевним посередником, якого краще було не спускати з ока. Гітлер урешті-решт відмовився розглядати мої звернення. Він спровадив мене до Тербовена, а Тербовен не відповідав. Хтозна, чи допомогли кому-небудь мої телеграми, мабуть, так само, як і мої невеличкі колонки у газетах ні від чого не застерегли моїх співвітчизників, на що я сподівався. Замість того, щоб слати даремні телеграми, мені, либонь, треба було десь заховатися. Я міг би втекти до Швеції, як багато хто й зробив. І знайшов би там прихисток. У мене там повно приятелів, зокрема, й мій великий впливовий видавець. А ще я міг би перебратися до Англії, куди також багато хто перебрався, і потім повернувся б ізвідти героєм, як і ті, що покинули свою країну й стали дезертирами. Нічого такого я не зробив, навіть пальцем не поворухнув, мені і в голову таке не набрело. Я вважав, що найкраще служити своїй країні там, де живеш, і в цю тяжку пору, коли народ бідував, скільки стане снаги, обробляти землю, а крім того послуговуватися своїм пером задля тієї Норвегії, яка ось-ось посяде високе становище поміж германських країн Європи. Ця ідея приваблювала мене з самого початку. Навіть більше, вона мене захопила і заволоділа мною. Не знаю, наскільки мені вдалося реалізувати її за той час, що я провів на самоті. Мені здавалося, що для Норвегії це була велика ідея, і мені й сьогодні здається, що ця ідея була для Норвегії великою, чудовою ідеєю, вартою того, щоб її відстоювати і боротися за неї: за незалежну прекрасну Норвегію — країну на краю Європи! Німці добре до мене ставилися, так само, як і росіяни, ці обидві могутні нації поважали мене і не завжди відхиляли мої звернення.

Але не все, що я робив, пішло на лад, далеко не все. Я доволі швидко заплутався в своїх переконаннях, а вже остаточно розгубився тоді, як король та його уряд добровільно покинули країну напризволяще. Це повністю вибило ґрунт у мене з-під ніг. Я завис між небом і землею. Мені більше не було за що вхопитися. Тож я заходився писати, слати телеграми і міркувати. У той час я перебував у стані постійних роздумів. Мої роздуми крутилися довкола всього на світі. Таким чином я навіть згадав про те, що всі без винятку визначні люди норвезької культури здобували світову славу через Німеччину. У цьому не було нічого неправильного. Однак я помилявся. Я й тут помилявся, хоч це була найочевидніша істина в нашій історії, в нашій новій історії.

Але це для мене нічим добрим не закінчилося, атож, нічим добрим. Навпаки, це призвело до того, що всі, хто мав очі й душу, побачили в мені зрадника тієї Норвегії, яку я прагнув возвеличити. Словом, зрадника. Що ж, нехай так і буде. Нехай буде так, як побачили всі ті, хто мав очі й душу і тепер мене звинувачують. Я собі завдав шкоди, з якою маю жити. А за сто років усе буде забуто. І навіть цей шановний суд буде забутий, цілком забутий. Усі імена тих, що присутні тут сьогодні, через сто років будуть стерті з лиця землі, і ніхто їх більше не згадає, ніхто їх більше не назве. Нашим долям судилося забуття.

Виходить, коли я сидів у своїй кімнаті, не випускаючи з рук пера, і коли вдень і вночі слав телеграми, то зраджував батьківщину, — ось як це називається. Виходить, я — зрадник батьківщини. Нехай буде так. Але я нічого такого в собі не відчував, не почувався зрадником і не почуваюся ним тепер. Моя душа цілком спокійна, сумління абсолютно чисте.

Я доволі високої думки про громадську опінію. Ще вищої думки я про наше норвезьке правосуддя, однак для мене куди важливіше власне розуміння добра і зла, правоти і провини.

Упродовж свого доволі таки довгого життя я мандрував багатьма країнами й крутився поміж людей різних національностей — і всюди й завжди беріг у своїй душі вітчизну і захищав її. Я і далі маю намір оберігати в душі свою батьківщину, поки чекатиму винесення вироку.

Ну, а тепер я дякую шановному судові.

Оце й були ті кілька простеньких речей, які мені хотілося висловити, скориставшись нагодою, щоб ніхто більше не думав, ніби я такий же німий, як і глухий. З мого боку не було й гадки захищатися. Якщо склалося враження, ніби у моїй промові пролунало щось схоже на захист, то це пояснюється тим, що мені довелося назвати низку фактів. Але в мене й на думці не було захищатися, тому я