Читати книгу - "Гра янгола"

кількістю примірників роману Відаля. У жодній із них я не побачив жодного примірника своєї книжки. У кожній із них повторився той самий епізод, який я пережив у книгарні «Каталонія».

– Розумієте, я не знаю, що сталося, бо книжку мали доставити позавчора, але видавець повідомив, що весь наклад у нього вичерпався, і він не знає, коли надрукує книжку ще. Якщо залишите мені своє прізвище й телефон, то я зможу вас попередити, коли книжка надійде… Ви запитували в «Каталонії»? Якщо навіть у них немає…

Двоє компаньйонів зустріли мене з відверто похоронним виглядом. Баридо сидів за своїм письмовим столом і грався авторучкою, а Есковільяс, стоячи за його спиною, просвердлював мене поглядом. Отрута зайняла вичікувальну позицію, сівши біля мене в кріслі.

– Ви навіть уявити собі не можете, як я вам співчуваю, сеньйоре Мартін, – почав Баридо. – Проблема ось у чому: книгарі зробили нам замовлення, спираючись на рецензії, які з’явилися в газетах, ви мене не запитуйте, звідки й чому. І якщо ви зазирнете на наш склад, то побачите, що там лежать три тисячі примірників вашого роману, які померли, ще й не народившись.

– І забравши купу грошей, які ми витратили, щоб їх надрукувати, – додав Есковільяс відверто ворожим тоном.

– Я зайшов до складу, перш ніж прийти сюди, і з’ясував, що вони одержали тільки триста примірників. Завідувач сказав мені, що більше не друкували.

– Це брехня, – заявив Есковільяс.

Баридо урвав його примирливим тоном:

– Пробачте моєму компаньйонові, Мартін. Повірте, ми, як і ви, і навіть більше, ніж ви, обурені тим ганебним цькуванням, якому місцева преса піддала книжку, до якої всі ми в цьому видавництві поставилися зі щирим захватом, але я просив би вас зрозуміти, що, попри нашу глибоку віру у ваш талант, у цьому випадку ми зв’язані по руках і ногах тією недоброзичливою атмосферою, яку створили злостиві відгуки преси. Але не занепадайте духом, Рим також був збудований не за два дні. Ми докладемо всіх можливих зусиль, щоб вивести ваш твір на ту орбіту, на яку він заслуговує своїми високими літературними перевагами…

– Накладом у триста примірників.

Баридо зітхнув, прикро вражений моєю недовірою.

– Ми надрукували п’ятсот, – уточнив Есковільяс. – Двісті вчора забрали Барсело й Семпере; вони приходили сюди власною персоною. Решту ми віддамо під час сеансу наступного обслуговування, бо не могли взяти участь у цьому, оскільки конфліктна ситуація нових надходжень була невигідною для нас. Якби ви потурбувалися про те, щоб зрозуміти наші проблеми, і не були таким егоїстом, усе чудово залагодилося б.

Я подивився на них трьох недовірливим поглядом.

– Тільки не кажіть мені, що ви на цьому й зупинитеся.

Баридо подивився на мене з глибоким співчуттям у погляді.

– А що ми маємо робити, друже мій? Ми всім пожертвували заради вас. Тепер і ви допоможіть нам трохи.

– Якби ви принаймні написали таку книжку, як ваш друг Відаль, – сказав Есковільяс.

– Ото справді роман, – підтвердив Баридо. – Це визнає навіть «Голос індустрії».

– Я знав наперед, що так усе буде, – провадив Есковільяс. – Ви людина невдячна.

Поруч зі мною сиділа Отрута й дивилася на мене жалісним поглядом. Мені здалося, що зараз вона візьме мене за руку й почне втішати, тому я швидко відійшов убік. Баридо обдарував мене своєю масною посмішкою.

– Можливо, це й на краще, Мартін. Можливо, це сигнал від Господа, який у Своїй нескінченній мудрості хоче повернути вас на дорогу праці, яка подарувала стільки радості читачам вашого «Міста проклятих».

Я зареготав. Баридо приєднався до мене, і за його знаком те саме зробили Есковільяс і Отрута. Я подивився на цей хор гієн і сказав собі, що за інших обставин ця хвилина видалася б мені миттю надзвичайно витонченої іронії.

– Мені подобається, що ви з таким гумором оцінили свою невдачу, – проголосив Баридо. – То що ви мені скажете? Коли ми матимемо наступну книжку серіалу Іґнатіуса Б. Самсона?

– Пішли ви всі самі знаєте куди.

18

Вийшовши звідти, я блукав вулицями Барселони протягом кількох годин без певної мети. Відчував, що дихати мені важко, щось тиснуло на груди. Краплі холодного поту виступили в мене на руках і на лобі. Коли стало смеркатися, я, не знаючи, куди себе подіти, вирішив повернутися додому. Проходячи повз книгарню «Семпере та син», я побачив, що книгар заповнив свою вітрину примірниками мого роману. Було вже пізно й крамниця була зачинена, але всередині ще горіло світло, і коли я хотів прискорити ходу, то побачив, що Семпере помітив мене й усміхнувся до мене такою сумною усмішкою, якої я не бачив у нього за всі ті роки, протягом яких його знав. Він підійшов до дверей і відчинив їх.

– Зайди на хвилинку, Давиде.

– Іншого разу, сеньйоре Семпере.

– Зроби це для мене.

Він узяв мене за руку й затяг до крамниці. Повів мене до задньої кімнати й там запропонував крісло. Налив у дві склянки чогось іще густішого, ніж смола, і знаком показав, щоб я випив свою склянку одним махом. Він подав мені приклад, перехиливши свою.

– Я погортав книжку Відаля, – сказав він.

– Головний шедевр сезону, – прокоментував я.

– А він знає, що її написав ти?

Я стенув плечима.

– А яка різниця?

Семпере подивився на мене тим самим поглядом, яким колись давно подивився на восьмирічного хлопчика, що прийшов до його книгарні весь у синцях і з вибитими зубами.

– Як ти почуваєшся, Давиде?

– Пречудово.

Семпере непомітно похитав головою й підвівся, щоб узяти щось на одній зі своїх полиць. Я побачив, що він узяв примірник моєї книжки. Він подав її мені разом із пером і всміхнувся.

– Надпиши її мені, будь ласка.

Коли я зробив дарчий напис, Семпере взяв книжку з моїх рук і поставив у почесну вітрину за прилавком, де він зберігав перші видання книжок, що не були призначені на продаж. То було особисте святилище Семпере.

– Немає потреби робити це, сеньйоре Семпере, – промурмотів я.

– Я роблю те, що мені хочеться робити, і тому, що маю таку нагоду. Ця книжка – шматок твого серця, Давиде. А тією своєю частиною, яка стосується мене, і мого також. Я поміщаю її між «Батьком Ґоріо» і «Сентиментальним вихованням».

– Це блюзнірство.

– Дурниці. Це одна з найкращих книжок із тих, які я продав за останні десять років, а я продав їх багато, – сказав старий Семпере.

Приязні слова Семпере майже не проникли крізь завісу того холодного й незворушного спокою, який почав опановувати мене. Я повернувся додому, ніби прогулюючись, дуже неквапно. А коли увійшов у будинок із вежею, то налив собі склянку води