Читати книгу - "Керрі"

там самі. Він розповідав, що тоді обличчя Керрі засвітилося. Вона сказала, що це було б добре. Дуже добре.

Ось яку дівчину люди й досі називають чудовиськом. Я хочу, щоб усі твердо про це пам’ятали. Вона була згодна на гамбургер і рутбір за десять центів після свого єдиного в житті шкільного балу, аби тільки не хвилювати маму…

Першим, що вразило Керрі, коли вони ввійшли, був Шик. Не шик, а Шик. Прекрасні примари пропливали в шифоні, шовку, сатині. Повітря пахтіло ароматами квітів; нюх без угаву висловлював своє захоплення ними. Дівчата в сукнях з відкритими спинами, з вирізами, з яких по-справжньому виднілись улоговинки між грудьми, з ампірними таліями. Довгі спідниці, туфлі-човники. Сліпучо-білі смокінги, камербанди, чорні, натерті до лиску туфлі.

На танцювальному майданчику вже було кілька людей, але не дуже багато, і в м’якій, рухливій півтемряві вони здавалися примарами без плоті. Їй не дуже хотілося бачити в них однокласників. Їй хотілося, щоб вони були прекрасними незнайомцями.

Рука Томмі міцно тримала її під лікоть.

— Гарне панно, — сказав він.

— Так, — тихо погодилася вона.

Жовтогарячі прожектори м’яко підсвічували його знизу, човняр із віковічною лінивістю спирався на своє весло, навколо нього палало призахідне світло, а над міськими каналами змовлялися про щось будинки. Раптом вона ясно зрозуміла, що ця мить залишиться з нею назавжди, на відстані простягнутої до пам’яті руки.

Вона не думала, що це відчувають усі — вони ж бо бачили світ, — але навіть Джордж на хвилинку замовк, поки вони розглядали панно, і та сцена, той запах, навіть музика гурту, який грав туманно знайому мелодію з якогось кіно, навіки відбилася в ній, і вона знайшла спокій. Тієї миті її душа пізнала мир, і її ніби розгладило й розрівняло праскою.

— Ві-і-ібрації! — раптом крикнув Джордж і повів Фриду танцювати. Він почав кумедно витанцьовувати під стареньку музику джазового оркестру, і хтось став до нього підкрикувати. Джордж про щось балакав і зиркав навколо, а тоді схрестив руки й пішов навприсядки по-козацьки, від чого ледь не гупнувся задом на підлогу.

Керрі усміхнулася.

— Джордж кумедний, — сказала вона.

— Аякже. Він хороший хлопець. Тут багато хороших людей. Хочеш присісти?

— Так, — вдячно сказала вона.

Він пішов до дверей і повернувся з Нормою Вотсон, волосся якої з такої нагоди було зібране у велетенський начесаний вибух.

— Ви на іншому БОЦІ, — сказала вона, і її ясні мишеняткові очі пробіглися по Керрі згори вниз і назад, вишукуючи висунуту бретельку, розсип прищів — будь-які звістки, які можна було б принести з собою після того, як вона впорається з ними й повернеться до дверей. — Яка ГАРНЕНЬКА сукня, Керрі. Де ж ти її таку ВИХОПИЛА?

Керрі розповіла, поки Норма вела їх навколо танцювального майданчика до їхнього столика. Вона поширювала навколо запахи мила Avon, парфума Woolworth’s і жуйки Juicy Fruit.

Коло столика стояли два розкладні стільці (обмотані й оздоблені повсюдним гофрованим папером), а сам столик був устелений гофрованим папером у шкільних кольорах. На ньому були свічка в пляшці з-під вина, малесенький позолочений олівчик і два сувеніри — гондоли, наповнені горішками асорті.

— ПОВІРИТИ не можу, — казала Норма. — Ти настільки ЗМІНИЛАСЯ. — Вона крадькома кинула дивний погляд на обличчя Керрі й занервувалася через нього. — Прямо вся СВІТИШСЯ. У чому твій СЕКРЕТ?

— Я таємна коханка Дона Макліна[14], — сказала Керрі.

Томмі зареготав, але швидко придушив сміх. Усмішка Норми трохи сіпнулась, а Керрі здивувалася своєму гострому розуму — і нахабності. То он як виглядає, коли сміються з тебе. Наче бджола ззаду вжалила. Керрі відчула, що їй подобається такий вигляд Норми. Це було явно не по-християнськи.

— Ну, мені треба вертатись, — сказала вона. — Як усе ЗАХОПЛИВО, скажи, Томмі? — В її усмішці було співчуття: «А як би все було захопливо, якби?..»

— Холодний піт струмками тече по моїх ногах, — серйозно виголосив Томмі.

Норма відійшла від них із дивною, стурбованою усмішкою. Усе йшло не так, як завжди, — усім-бо відомо, як зазвичай розгортаються події, коли йдеться про Керрі. Томмі знову зареготав.

— Хочеш потанцювати? — спитав він.

Танцювати вона не вміла, але ще не була готова в такому зізнатися.

— Давай хвилинку просто посидимо.

Коли він відсував для неї стільця, вона побачила свічку й спитала, чи не може Томмі її запалити. Він запалив. Їхні погляди зустрілися над полум’ям. Він простягнув руку й торкнувся її. Музичний гурт продовжував грати.

Із «Вибуху з тіні» (стор. 133—134):

Можливо, коли тема самої Керрі стане більш академічним питанням, хтось колись здійснить повне дослідження постаті її матері. Я й сам міг би спробувати — хоча б заради того, щоб отримати доступ до родинного дерева Бріґемів. Відшукати свідчення про дивні випадки, що могли трапитися два-три покоління тому, було б надзвичайно цікаво…

Крім того, звісно, ми точно знаємо, що Керрі у випускний вечір приходила додому. Навіщо? Зараз важко сказати, наскільки розважливими мотивами керувалася вона на той час. Вона могла схилитися як до відпущення гріхів і прощення, так і до недвозначного наміру вчинити матеревбивство. У будь-якому разі, речові докази, здається, вказують на те, що Марґарет Вайт чекала на неї…

Будинок стояв у повній тиші.

Вона пішла.

Увечері.

Пішла.

Марґарет Вайт повільно пройшла від своєї спальні до вітальні. Спершу був потік крові й брудні фантазії, що їх наслав Диявол. Тоді ці пекельні сили, якими Диявол її наділив. Вони прийшли в час крові і в час волосся на тілі, аякже. О, вона знала Дияволові сили. Її власна бабця теж їх мала. Вона вміла розпалити піч, навіть не поворухнувшись у своєму кріслі-гойдалці коло вікна. У неї від цього очі світилися

(не залиш відьми при житті)

якимось відьомським вогнем. А іноді за вечірнім столом цукорниця могла раптом почати скажено крутитися, наче дервіш. Щоразу, як це траплялося, бабця навіжено реготала, пускала слину й робила навколо себе знаки від злого ока. Іноді вона хекала, наче собака спекотного дня, а коли померла від серцевого нападу в шістдесят шість років, у такому ранньому віці настільки по-старечому слаба на голову, що це межувало з ідіотизмом, Керрі ще не було й року. Від бабиного похорону не минуло й чотирьох тижнів, як Марґарет увійшла до її спальні й побачила свою дівчинку, що лежала в колисці, сміялася й булькала, дивлячись, як над її головою теліпається в повітрі