Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

інших учених, що пішли на компроміс з радянською владою, Володимир Іванович був переконаний у швидкому краху більшовиків і вважав своїм обов’язком зберегти те, що ще залишалося від російської науки і культури після більшовицького погрому. В кінці 1926 року вийшла в світ його праця «Біосфера», і згодом Вернадський заглибився в створення нової науки – науки про живі організми, яку назвав біогеохімією. При КЕПСі він організував Відділ живої речовини, а потім Біогеохімічну лабораторію (БІОГЕЛ) (1928 р.).

Проти біогеохімії з’являються розгромні статті. У Малій Радянській енциклопедії, що вийшла в 1934 році, про Вернадського писалося: «За своїм світоглядом – прихильник ідеалістичної філософії. У наукових працях проводить ідеї «нейтралізму» науки, виступає на захист релігії, містики, одвічного життя і «живої матерії» і ряду віталістичних і антиматеріалістичних концепцій, заперечуючи матеріалістичну діалектику». Багато хто, бачивши Вернадського на волі, дивувався: як він уцілів у роки репресій? Ученого рятував колосальний практичний і теоретичний досвід в геології (зокрема радіогеології), а надра – це валюта і оборона. І навіть у ті трагічні часи у нього знаходилися заступники. Гоніння Вернадський сприймав як «насильство над людською особистістю», «винятковий моральний і розумовий гніт». Він намагався, наскільки можливо, матеріально і морально допомагати засланцям, проявляв велику особисту сміливість, протестуючи і клопочучись за них перед можновладцями.

Вернадський часто виїжджав за кордон – до Німеччини, Чехословаччини, Франції, Англії та інших країн, читав лекції і працював у наукових центрах. Скрізь він зустрічав шанобливий прийом. Вчення про біосферу мало хто розумів у повному обсязі, але багато хто відчував його перспективність. Починаючи з 1930 року виїзди за кордон вимагали подолання все більших перешкод, проте відмовити ученому зі світовим ім’ям було неможливо. І напевно, цей «кочовий» спосіб життя допоміг йому вижити. Останній раз він виїхав за кордон у 1936 році на лікування. Цей час Вернадський використовував для роботи над книгою «Наукова думка як планетне явище» (видана тільки в 1977 році), в якій, сприйнявши ідеї Е. Леруа, він впритул підійшов до створення вчення про ноосферу як логічного продовження генетичної мінералогії, біогеохімії, радіогеології, вчення про біосферу. Вчений вважав, що біосфера під впливом наукових досягнень і діяльності людини поступово переходить в новий стан – сферу розуму, або ноосферу. Останнім його дослідженням стала праця «Декілька слів про ноосферу» (1944).

* * *

Надії на крах більшовиків поступово згасли, академія зазнала чистки і радянізації. Крок за кроком «стара російська культура» заміщалася «новим варварством». Проте Вернадський не намагався виїхати за рубіж, хоча його запрошували син (професор кафедри історії Йєльського університету) і дочка (лікар-психіатр; вийшла заміж за археолога М. П. Толля), що влаштувалися в США. Володимир Іванович продовжував наукову роботу, яка, згідно з його поглядами, одна могла врятувати Росію. Дослідження ученого охоплювали все більш широке коло проблем природознавства: історію природних вод і значення важкої води, роль живих організмів у геохімічних процесах, синтез алюмосилікатів, геологічний час.

У 1934 році Вернадські поселилися в Москві у зв’язку з переїздом Академії наук з Ленінграда до столиці. У червні 1940 року Володимир Іванович отримав від сина Георгія із США вирізку з газети, де повідомлялося про роботи над «новою ядерною енергією». Лист дуже схвилював ученого. Ще два десятиліття тому він піднімав це питання, але не отримав на ці роботи ні копійки. Володимир Іванович один з небагатьох зрозумів сенс відкриття, і вже в липні ініціював створення Комісії з проблем урану при Президії АН СРСР, фактично поклавши початок ядерному проекту в СРСР. Комісію, в яку увійшли І. Курчатов, С. Вавилов, Д. Щербаков, П. Капіца, очолював В. Хлопін.

З початком війни Вернадський з дружиною евакуювалися разом з Академією наук у Борове (Казахстан). Тут протягом двох років він працював над своєю найбільшою, підсумковою працею «Хімічна будова біосфери Землі та її оточення». Задум роботи досі вражає своїм розмахом. Після смерті автора над цим рукописом працювала Г. Шаховська, а після її смерті – К. Флоренський. З його передмовою і під його редакцією книга вийшла в 1965 році.

Повернувся Володимир Іванович до Москви тільки в кінці серпня 1943 року. Він склав хроніку свого життя, історію зародження і розвитку своїх ідей і практичних справ, немов свідомо готувався до відходу з життя. Але його ще чекало тяжке особисте випробування: 3 лютого 1944 року раптово померла Наталія Єгорівна, з якою вони прожили душа в душу 56 років.

Вернадський починає працювати і над проектом інституту під Москвою, веде боротьбу з цензурою наукових журналів, сподіваючись на більшу свободу після війни. Цінного для країни фахівця влада «не кривдить» і до 80-ліття нагороджує Сталінською премією в 200 тисяч рублів (половину якої Вернадський відразу ж передає на потреби оборони) і орденом Трудового Червоного Прапора за видатні заслуги в області науки і техніки і за розвиток геохімії та генетичної мінералогії.

Помер Володимир Іванович у Москві 6 січня 1945 року від крововиливу в мозок. У повному обсязі праці вченого не публікувалися аж до 1990-х років. Але його ідеї не втратили актуальності і практичного значення і в наші дні, адже характерною рисою його досліджень є фундаментальність. Із понад 700 опублікованих праць 100 присвячено мінералогії, 70 – біогеохімії, 50 – геохімії, 43 – історії наук, 37 – організаційним питанням, 29 – кристалографії, 21 – радіогеології, 14 – ґрунтознавству, останні – різним проблемам науки. Багато ідей Вернадського виявилися пророчими, хоча у сучасників не знаходили розуміння. Він передбачав глобальні екологічні проблеми, про можливість яких на початку ХХ століття ніхто не замислювався: «У геологічній історії біосфери перед людиною відкривається величезне майбутнє, якщо вона зрозуміє це і не вживатиме свій розум і свою працю на самовинищення».

В. І. Вернадського справедливо називають «Ломоносовим XX століття» за рідкісну синтезуючу здатність, всеосяжність творчого генія. Великий природодослідник-мислитель створив не тільки цілий комплекс наук про Землю, але і залишив у спадок нащадкам цілісне бачення світу і завдань людини розумної, передбачивши майбутні шляхи його розвитку. Недаремно говорили, що Вернадський в одній особі може представляти цілу академію. Тому цілком справедливо і природно виглядає зліт посмертної слави геніального ученого. Його ім’я носить кратер на зворотному боці Місяця, пік у басейні річки Підкам’яна Тунгуска, гора на о. Парамушир (Курильські острови), підлідні гори в Східній Антарктиді, підводний вулкан у Атлантичному океані, мінерал вернадит, діатомова водорість, копальня в районі озера Байкал, науково-дослідне судно НАНУ, українська наукова станція в Антарктиді. За видатні наукові роботи в області мінералогії, геохімії і космохімії АН Росії і НАН України присуджуються премії ім. Вернадського. Академією наук