Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

Саме тут з начерків біогеохімії виник новий біосферний світогляд. Істотна корекція наукової картини світу, де дотепер не було місця життю, з’явилася ученому як осяяння літом 1917 року, в природничій лабораторії в Шишаках. Власне, все його вчення про живу речовину – біосферу, нові, введені ним поняття-терміни, такі як «всюдність» життя, тиск життя, його швидкість і згущування, були ним розроблені цього літа.

Дивовижно, як у цій низці наукових досліджень Володимир Іванович знаходив час активно брати участь у громадському житті Росії: підтримував земський і конституційно-демократичний рухи, був одним з організаторів ліберальної партії конституційних демократів (кадетів) і беззмінним членом її Центрального комітету. У квітні 1906 року він був запрошений в Державну раду від академічної курії (вийшов з ради після розпуску Думи в липні 1906 року, знов увійшов до її складу в 1907-му). У 1907 році працював в редакції кадетської газети «Новина». Свою діяльність у Державній раді відновив у 1915 році, і останнім його актом стала телеграма государю в Ставку з пропозицією відректися від престолу. Вернадський також очолював учений комітет при Міністерстві землеробства, Комісію з підготовки реформи вищої школи, а восени 1917 року увійшов до складу Тимчасового уряду як товариш міністра народної освіти, що ним був його друг С. Ф. Ольденбург. На цій посаді він піднімав питання про створення академій наук Грузії, України і Сибіру.

Жовтневу революцію Володимир Іванович рішуче не прийняв, бо вважав, що «соціалізм неминуче є ворогом свободи, культури, духу, науки» і «завжди боявся, що соціалізм дасть дисципліну казарми». Після приходу до влади більшовиків залишатися в Петрограді стало небезпечно, і Академія наук задовольнила прохання Вернадського про відрядження в південні райони країни за станом здоров’я (туберкульоз). Володимир Іванович переїхав в Україну для продовження робіт з живої субстанції.

У травні 1918 року при гетьманові П. Скоропадському він почав роботу з організації Всеукраїнської академії наук.

Незважаючи на думку М. Грушевського і деяких його колег, що академія, створена росіянами, не забезпечить чисто національний український характер її діяльності, Вернадський 27 листопада 1919 року провів перші загальні збори академіків. На його бік пристали такі видатні учені, як С. Тимошенко, А. Кримський, М. Петров, Д. Багалій, М. Кащенко, М. Туган-Барановський, і Вернадський був одностайно вибраний президентом Академії. Він був упевнений, що «справа зростання української культури є не тільки справою українців, але і росіян, що історичним фактом є сумісне співжиття і участь українців у створенні російської культури за останні два сторіччя»… «І я так вірю в майбутнє української культури і української мови!.. З часом у цих рамках, не ворожих російській культурі, українська мова і українська культура виростуть…» У той же час Вернадський не вірив в те, що незалежність українському народу можуть принести німецькі, австрійські або інші іноземні багнети: «Враження від української влади знову колишні – безсилля і бездарність… Вони грають сумну роль маріонеток, що привели в свою країну іноземців-поневолювачів».

Займався Володимир Іванович і формуванням академічної бібліотеки (нині – Центральна наукова бібліотека ім. В. Вернадського НАН України), намагаючись у хаосі, що почався, і калейдоскопічній зміні влади врятувати цінні колекції книг і рукописів. І навіть після переходу влади до більшовиків у лютому 1919 року він поривався налагодити роботу академії. У кінці серпня Київ зайняли війська генерала Денікіна, який і чути нічого не хотів про щось українське, і академія була закрита. Але коли до міста підійшла Червона армія, Вернадський виїхав до Ростова, а потім перебрався до Криму. Він був запрошений на посаду професора мінералогії Таврійського університету в Сімферополі, де читав курс геохімії, а у вересні 1920-го став його ректором. Вернадський зустрічався з П. Врангелем і просив його про сприяння університету. Незважаючи на брак коштів, учений намагався налагодити мінералогічні і геохімічні дослідження. Володимир Іванович збирався емігрувати до Великобританії, проте залишився на наполегливе прохання викладачів.

Найімовірніше, Вернадський все ж таки виїхав би до Лондона, якби не захворів висипним тифом, що ледве не коштувало йому життя. Цікавим є щоденниковий запис, зроблений Володимиром Івановичем у цей час. У ньому учений розповідає про дивовижний стан, пережитий ним у напівмаренні, коли він «відчув у собі демона Сократа», сповнився усвідомленням справді епохального значення свого вчення, і більше того, як у фільмі, перед ним пройшли його можливе майбутнє і головна справа життя – організація Інституту живої речовини. Йому навіть було дано знання граничного терміну земного буття.

* * *

З приходом більшовиків до Криму в січні 1921 року Вернадський був звільнений з університету і ледве не став жертвою «червоного терору». Завдяки своєму учневі М. Семашку, що став наркомом охорони здоров’я, Вернадський разом з родиною ученого-сходознавця С. Ф. Ольденбурга окремим вагоном, причепленим до санітарного поїзда, був відправлений до Петрограда. Але уникнути біди не вдалося. У липні Володимир Іванович був арештований ЧК у так званій «справі Таганцева». Приниження, бруд, переповнена камера і абсурдне звинувачення в шпигунстві. На подив охоронців, Вернадський був звільнений. Трохи пізніше з’ясувалося, що учені О. П. Карпинський і С. Ф. Ольденбург надіслали телеграми Леніну і Луначарському. Семашко і помічник Леніна Кузьмін розпорядилися звільнити Вернадського з ув’язнення. Не чекаючи нових неприємностей, Володимир Іванович разом з дочкою відправився на біостанцію поблизу Мурманська. Повернувся він до Петербурга восени і зайнявся спільно з В. Хлопіним організацією Радіологічного інституту при Наркоматі освіти, очолив Комісію з історії науки, філософії і техніки, свою радіохімічну лабораторію і КЕПС, а також посів посаду завідувача метеоритним відділом Мінералогічного музею. Вернадський завжди цікавився проблемами космосу. В кінці 1930-х років учений очолював Комітет з метеоритів і космічного пилу, і йому вдалося організувати експедицію Л. Кулика до Сибіру, на місце Тунгуського метеорита, що впав у 1908 році.

Вернадський, обраний за свій внесок в науку професором Паризького університету (як, утім, і багатьох інших), прийняв його запрошення і на початку літа 1922 року виїхав разом із дружиною і дочкою через Прагу (де залишилася вчитися дочка) до Парижа. Він читав лекції з геохімії і радіогеології в Сорбонні, випустив французькою мовою книгу «Геохімія» (російською мовою вона вийшла в 1927 році під назвою «Очерки геохимии»). Володимир Іванович працював у лабораторії М. Склодовської-Кюрі, а отримавши грант від фонду Розенталя, підготував звіт «Живі організми в біосфері» і статтю «Автотрофність людства».

І хоча Вернадському пропонували залишитися у Франції, в 1926 році він повернувся до Ленінграда за наполяганням свого учня А. Ферсмана і президента Академії наук С. Ольденбурга, спонуканий почуттям обов’язку «перекинути міст між старою російською культурою і пореволюційною». Як і багато