Читати книгу - "Дім для Дома"

невидимих привидів — сьогодні, в тонкому повітрі, запахи голосніші за голоси.

З дверей школи раптом виходить розпатланий дід, схожий на старого помаранчевого далматинця — у помаранчевій

Сторож дивиться мовчки на полковника Цілика. Полковник — на сторожа.

Дід Євген першим порушує перемир’я. Зрештою, він на своїй території:

— Не можна з псами! Гавкають тут. І ссуть! Тут діти вчаться! Ану... Геть звідси!

Він, мабуть, не бачить Марусю, бо, думаю, не кричав би так. І я завмираю, чекаю, що мій старий ось-ось вибухне, й зав’яжеться суперечка десятиліття, а може, й бійка — продовження всіх незавершених боїв 50-х. А полковник тільки хапає онучку за лікоть, тягне геть, бурмотить щось собі під ніс — про божевільного пса, про дурного бандерівця.

— Ще хто з нас більший українець, — шипить Іван, хоча цього разу дід Євген навіть не кинув услід сусідові звичне «москаль». — Ходімо, Марусю. Все добре. Він просто надто старий, і тому... Тому не любить собак.

Мені нічого не залишається, крім відступати разом зі своїми — та я й радий нарешті піти.

— Діду, а може, дід Євген просто теж хоче собаку?

— О, качко, а ти звідки знаєш цього дурного старого?

— Я знаю голос. Чую через вікно. Як ви розмовляєте іноді...

Полковник мовчить. Відвертається. Думає, певно, як я, що добре було б, якби дитина не чула безглуздих розмов.

Якось ми всі не порозумілися того дня. Але це місто винне — не ми. Це сліди позбавляють спокою, навіть якщо не вмієш їх прочитати.

Стара в чорному капелюшку ще дивиться на нас із трамвайної зупинки. Не знаю, чи вона задоволена результатом двобою. Голуби повертаються, клюють білий хліб. Може, й вона повернеться. Трамвая все одно не видно.

Полковник решту вечора сумує, ні з ким не розмовляє. Радіо бубонить і шипить всю ніч, неспокійне море. Я вию — лише час до часу — в унісон із піснями й радіоперешкодами. Жінки вважають: мої завивання — поганий знак. Я думаю — просто поганий характер.  

Парад

 У переддень біди по телевізору показують щось схоже на військовий парад. нагадує мені про той день. На похороні ніхто не танцював, хоча люди в натовпі шепотіли про мертвого: «кагебіст!» — і трохи раділи. А сивий чоловік на екрані тепер витанцьовує. Не знаю, чи комуніст, але дуже живий. жовто-блакитний прапорець в руках жінки, що йшла Олі назустріч і посміхалася. Олі ж здавалося — насміхається. Сміється з її страху. А самій не страшно хіба? Дикий натовп ковтне... Либонь це не те саме, що дисциплінована колона з червоними знаменами 1-го травня. Й Оля мусила ступати назад, шукати переправу через жовто-блакитних людей, немов через ріку. Й звідки вона взагалі тут взялася? Вибралася на світло, немов та вода, яку заховали в бетон архітектори. Так, поки озиралася в пошуках броду, Оля й побачила раптом — і не повірила: може, він теж тут, як і вона сама, випадково, — її батько? А Іван Цілик крокував у штатському поміж ненормальних.

— Маш, глянь! — кличе Тамара доньку.

— Мам, та я ж не люблю новини.

— Так тут Німеччину показують! Йди, Маш! Останні виходять!

Дивно, але Маша біжить до телевізора.

Оркестр грає щось таке: там-тарам... Добре грає. І голосно, наче просто в нашій кімнаті.

Наживо я чув оркестр тільки одного разу — коли ховали чоловіка нашої сусідки Варгіної. Полковник тоді ходив крадькома дивитися цей гучний похорон, мене — взяв з собою як прикриття. Ймовірно, це навіть була наша перша прогулянка вдвох, отака недоречна, під звуки похоронного маршу для поважного комуніста. Тепер оркестр на екрані

— Ганьба, — дратується чомусь Тамара. Хоча чоловік танцює цілком звичайно, як усі п’яні.

Маша грюкає дверима, знову зачиняючись в спальні. Полковник свариться — хто, цікаво, купуватиме нові двері, коли ці розсипляться? Тамара у відповідь викручує звук на максимум: їй кортить дослухати — попри ганьбу. Велика Ба тільки зітхає й прикриває очі у своєму кріслі — мовчить, як завжди. Оля виводить Марусю на кухню: якщо дівчинка ще й оглухне, краще нікому не буде. І взагалі, їй завтра до школи: нема чого нервувати дитину!

«Я мечтаю вернуться с войны…» — Маша теж викручує звук — на магнітофоні.

А люди в телевізорі, здається, якраз тим і займаються — повертаються додому з якоїсь війни.

Усі кричать: телевізор, магнітофон, полковник й обидві його доньки. Я втискаюся в килим, що пахне Грузією та пилом, але це не допомагає. Тож посеред жахливого ґвалту, я раптом знову голосно вию. І вже не можу спинитися.

Я вию й тоді, коли полковник, поцілувавши всіх, іде на вокзал.

— Не треба мене проводжати! Ще не напроводжалися? Терпіти не можу ці соплі! — бреше.

І щойно запах старого зникає й стає запахом-слідом — ще яскравим, але лише слідом — я відчуваю, як тужитиму за полковником. Звісно ж, ніхто в родині не помітить цього, не подумає. Він же вдає, що ненавидить мене, як всіх на світі собак, напоказ тицяє кулаком. Втім, можливо, жінки все розуміють?

Ось Мама Оля одного разу зазирнула до кімнати — й застигла. Старий, мабуть, не почув, як відчинилися двері. Й донька стояла, дивилася, як батько гладить мою білу, як його, скуйовджену голову.

Оля вже здогадувалася, мабуть, що батько її — скринька з подвійним дном. Вона якось розповідала мені дивну історію. Нібито років десять тому вона йшла містом у своїх, ще комсомольських справах, а назустріч їй — вир людей. Такий різношерстий натовп, що, мабуть, починаєш плутатися в слідах.

Жовто-блакитні стрічки й прапорці, певно, пахнули свіжою фарбою, бо звідки взятись стільком? Оля каже, людей був океан. Чи, може, привиділося зі страху. Сховатись не було куди. І ось, вона йде, молода красуня та комсомолка, чує українську з усіх боків — такі чи то піднесені, чи то роздратовані голоси. І вже неважливо їй, переляканій, що під пальтами в цих ненормальних — прапори, ікони, ножі, пістолети? І хоча в Олиному радянському паспорті написано ж було чорним по білому «українка», ці прапори їй — чужі, й мова — чужа, й місто це раптом — чуже, та, як і для більшості радянських людей, майже завжди вкупі з прикметником «бандерівський». Не до кінця «наш» Львів. Оля навіть закінчувала тут школу — та тільки російськомовну. Потім — у Харківський інститут, там і старша сестра, й професор знайомий, і лише