Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

захистити Ліліан, але незабаром з’ясувалося, що в цьому нема потреби. У той час, як обидва паркувальники, перегукуючись, пересували машини туди й назад, затримуючи рух, а він із товаришем Лідії розмовляли про авта, між жінками зав’язалася невинна на перший погляд розмова, в якій атаки й демонстрації були сповнені вбивчої чемності. Лідія Мореллі перемогла б напевно в цьому нерівному поєдинку – вона була старша за Ліліан, а крім того, набагато спритніша й підступніша – але, здавалося, її удари потрапляли у вату. Ліліан ставилася до неї з такою обеззброювальною наївністю і такою образливою пошаною, що уся тактика її суперниці виявилася марною. Лідія була показала себе як невpастенічка й тим самим наполовину вже програла. Навіть її товариш зауважив, що з двох жінок вона була найбільш меркантильною. Та й старшою.

– Ваше авто, пане, – сповістив паркувальник Клерфе.

Клерфе виїхав з вулички і повернув у найближчий провулок.

– То був вищий клас, – сказав він Ліліан. – Вона не знає, ким ти є, звідки походиш і де живеш.

– Якщо захоче, завтра може дізнатися, – відказала спокійно Ліліан.

– У кого? У мене?

– У мого кравця. Вона впізнала, з якої майстерні походить моя сукня.

– І тобі байдуже?

– Ще й як! – сказала і глибоко вдихнула нічне повітря. – Проїдьмо площею Згоди. Сьогодні неділя, фонтани будуть підсвічені.

– У мене враження, що тобі все байдуже, чи ні? – поцікавився Клерфе.

Вона обернулася до нього, усміхнувшись.

– У певному, дуже особливому сенсі – так.

– Саме так я й думав. Що з тобою сталося?

«Я знаю, що помру, – думала вона, відчуваючи, як світло ліхтаря ковзає її обличчям. – І знаю це краще за тебе, ось у чому вся справа, ось чому те, що здається тобі просто хаотичним нагромадженням звуків, для мене і плач, і крик, і тріумф, ось чому те, що для тебе є повсякденним, я сприймаю як щастя, як дар долі».

– Поглянь, фонтани! – сказала вона.

Він повільно об’їхав майдан. Під срібно-сірим паризьким небом піднімалися блискучі промені, взаємно перепліталися і, мов закохані, кидалися в обійми. Фонтани шуміли, обеліск стояв освітлений тисячолітнім блиском свого існування, наче вертикальна, світла вісь серед непостійності фонтанів, які струменіли в небо й завмирали, долаючи земне тяжіння лише на мить, а потім, упокорені, знову прямували вниз, наспівуючи найдавнішу колискову на світі – монотонний гімн води, гімн про вічне відродження матерії і вічне знищення особистості.

– Яка краса! – захопилась Ліліан.

– Так, – кивнув Клерфе. – Тут стояла гільйотина. По той бік майдану стяли Марію-Антуанетту. Тепер тут струменіють фонтани.

– Їдьмо ще в Рон-Пуен, – сказала Ліліан. – Там теж є фонтани.

Клерфе мовчки їхав Єлисейськими полями. На Рон-Пуен вони почули той самий гімн спіненої води. Але тут навколо фонтанів виріс мініатюрний гай жовтих тюльпанів, які, наче виструнчені прусські солдати під час муштри, нащетинилися лісом багнетів.

– І все це тобі теж байдуже? – запитав він.

Ліліан на хвильку зосередилась. Повільно відірвала погляд від плюскоту й ночі. «Він мучиться, – подумала вона. – Як легко мені було викликати в ньому розкаяння!»

– Сподіваюся, байдуже, – сказала вона. – Я мовби розчиняюся, дивлячись на це. Хіба ти не розумієш мене?

– Ні. Я не хочу розчинятися ні в чому, я хочу завжди відчувати себе сильним.

– Я теж хочу.

– Власне, це й я маю на увазі. Коли людина не опирається, це дуже помагає.

У нього було величезне бажання – зупинити машину й поцілувати її, але він не знав, чим це може закінчитися. Він почувався якось дивно обманутим і радше б виїхав на клумбу, зім’яв жовті тюльпани, розкидав усе навкруги і, пригорнувши Ліліан, помчав з нею кудись. Але куди? Забрати її в якусь печеру, сховок, або назавжди залишитися прикованим до цього запитального погляду, до очей, які, як йому здавалося, ніколи не дивилися на нього відверто.

– Я кохаю тебе, – мовив він. – Забудь про все. Забудь про ту жінку.

– Чому? Навіщо тобі бути самому? Ти думаєш, я весь цей час була сама?

«Джузеппе» раптом підстрибнув і завмер. Клерфе знову ввімкнув мотор.

– Ти маєш на увазі санаторій? – запитав він.

– Я маю на увазі Париж.

Він пильно подивився на неї. Вона посміхнулася.

– Я не можу бути сама. А тепер відвези мене до готелю. Я втомилася.

– Добре.

Клерфе поїхав уздовж Лувру, біля Консьєржері й через міст Сен-Мішель. Він був роздратований і безпорадний. Він би із задоволенням надавав ляпасів Ліліан, але не мав права: адже вона призналася йому в тому ж, у чому він до цього признався їй. Сумніватися ні в чому не доводилося. Клерфе хотів тільки одного – втримати її. Ліліан раптом стала для нього дорожчою, бажанішою над усе. Він мусить щось зробити. Не можна так просто розпрощатися з нею біля входу в готель. Тоді вона більше не повернеться до нього. Зараз його останній шанс. Щоб утримати її, треба знайти якесь магічне слово, інакше вона вийде з машини і з відсутнім виглядом, посміхнувшись, поцілує його та зникне в дверях готелю. Її назавжди поглине цей готель, вестибюль якого пропах рибною юшкою і часником, вона підніметься перекошеними вищербленими сходинками, пройде повз буфет, за яким дрімає портьє, маючи під рукою шмат ліонської ковбаси і пляшку столового вина, і останнє, що залишиться в пам’яті у Клерфе, – це тонкі світлі щиколотки Ліліан у напівтемряві вузького проходу, щиколотки, що підіймаються сходинками одна за одною. А коли Ліліан опиниться у себе в кімнаті, у неї за спиною раптом виростуть крила й вона, випурхнувши на вулицю, полетить, але не до каплиці Сен- Шапель, про яку сьогодні оповідала, а сидячи на дуже елегантній мітлі, мабуть, теж від Баленсіаґи або Діора, полетить на відьомський шабаш, де будуть самі чорти у фраках, які побили всі рекорди у швидкості, вільно володіють шістьма мовами, вивчили всіх філософів від Платона до Хайдеґґера й на додаток ще були віртуозами-піаністами, світовими чемпіонами з боксу й поетами.

Портьє позіхнув і прокинувся.

– У вас є ключ від кухні? – запитав Клерфе.

– Звісно. Мінеральна? Шампанське? Пиво?

– Будь ласка, принесіть з холодильника слоїк кав’яру.

– До холодильника я не можу дістатися, пане. Ключ у мадам.

– Тоді прошу збігати до ресторану «Лаперуз» на розі й принести від них кав’яр. Вони ще відкриті. Ми почекаємо тут. А в цей час я виконуватиму ваші обов’язки.

Він дістав із кишені гроші.

– Я не хочу кав’яру, – мовила Ліліан.

– А чого ти хочеш?

Вона завагалася.

– Клерфе, – сказала вона врешті. – У мене о цій порі досі не був жоден чоловік. Адже ти саме це хочеш знати?

– Правда, – втрутився портьє. – Мадам