Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

чувся теплий подих весни. Січові вали, курені і церковні бані все ще стояли обліплені сніговими шапками, але сонечко підбилося вже височенько, дні стали довшими.

– Скоро почне капати, – мовив молодий шляхтич Сметанка, стоячи на порозі куреня і кидаючи свій погляд то на сонце, то на сніг.

Зимові холоди уже встигли набриднути всім козакам, що лишилися зимувати на Січі. Їх тут зараз було не так багато, як влітку, оскільки чимало братчиків порозходилися на зимівлю у рідні міста і села. Та все одно в Коші лишалося багато таких, котрим не було куди більше йти. Особливо перед Різдвом багато прийшло різного люду з волості. Це були переважно бідняки, котрі проклинали українських гетьманів на чому світ стоїть, звинувачуючи їх у своїй бідності. Це було на руку Брюховецькому: він збирав сили.

Юрієві Кульчицькому все це не подобалося, він був проти будь-яких нових повстань на Україні: і так уже надто багато крові пролилося. Він постійно говорив з людьми, переконував, що краще поставити силу козацьку проти турків і татар, а не проти своїх братів. На жаль, його тоді рідко хто слухав: січовики, обплутані улесливими обіцянками хитрого Брюховецького, щиро вірили у те, що невдовзі саме вони пануватимуть на Україні, змістивши тамтешніх гетьманів і старшин.

Кілька днів тому, при виході з церкви, Кульчицький зустрівся з кошовим лице в лице.

– Доброго здоров’ячка, – привітався чемно Брюховецький.

– Дай Боже, – відповів Юрій.

Кошовий узяв легенько Кульчицького попід руку, повів неквапом убік.

– Поговорити треба.

Відійшовши подалі від людських очей і вух, кошовий сказав:

– Кажуть козаки, що хочеш Січ проти мене збунтувати.

– Хочу відмовити козаків від війни братовбивчої.

– Не буде жодної війни, не буде крові. Зробимо так, щоб люди самі скинули ненависну старшину, щоб і слід пропав на Україні від їхнього панського духу.

Юрій уже не один раз чув ту байку із вуст кошового та його найближчих прибічників, але, будучи людиною розумною та освіченою, у ті байки зовсім не вірив.

– Не вірю я у це, пане кошовий, – він так і сказав Брюховецькому. – На Україні є козаки, тож нехай собі там розбираються зі своїми гетьманами, а наш уряд тут, у Дикому полі, Великому Лузі, лимані та на Чорному морі.

– Козаки забули закон…

– Бо тут – Запоріжжя, а там – Україна. Ми – братство, орден, у якого є своя мета і завдання.

Брюховецький посміхнувся:

– Ти не розумієш. Україна котиться у провалля, і всі оті тетері, сомки, васюти підганяють її туди! Люди не дурні, не сліпі і не глухі – все розуміють. Чого так сталося, що просте козацтво і посполиті стали жити ще бідніше, а старшина розрослася землями, маєтками та іншим добром? Бо до панства дорвалися брехуни і злодії, що не думають про народ, а лише про себе. Сам бачиш, скільки гетьманів тепер розвелося: Тетеря на Правобережжі ляхам продався, а на лівому боці то аж два гетьмани: Сомко і Золотаренко булави ніяк поділити не можуть, чубляться, а невдовзі й за шаблі взятися можуть.

– Ти ж себе, пане кошовий, також гетьманом величаєш, – в’їдливо зауважив Кульчицький.

– Так, бо вони гетьманують над старшиною і реєстровими, а я – кошовий гетьман, і за мною потягнеться вся голота.

– І що ж ти, пане кошовий, хочеш від мене?

– Мені потрібні такі розумні люди, як ти…

– Хіба ж я не шпигун?

Брюховецький посміхнувся, обійняв Кульчицького дружньо за плечі.

– Що було – минулося, не тримай образи. Та й Воротило тоді, вічна йому пам’ять, передав куті меду: я ж велів просто поговорити. Ти ж, пане Юрію, чоловік розумний, освічений, кому ж, як не тобі, урядувати на Вкраїні разом зі мною?

Кульчицький впевнено похитав головою:

– Не по дорозі нам, пане кошовий. Не вірю я у те, що голота може державою керувати, так само як корова плуга не потягне, а свиня не закукурікає. Твоє ж гетьманування на Вкраїні ще більшу розруху принесе й руїну.

Ці слова боляче вдарили Брюховецького.

– Ну що ж, як знаєш, пане Кульчицький. Але затям – будеш проти мене козацтво намовляти – знайду на тебе управу. Навіть Сірко тобі не допоможе.

Юрій хотів іще запитати кошового, але той обернувся до нього спиною і пішов собі геть.

Стоячи сьогодні на порозі свого куреня та згадуючи розмову з кошовим, Кульчицький лише зітхнув.

– Скоріше б та весна вже прийшла, – мовив сам до себе, але Сметанка почув його.

– Про похід думаєш? І я б пішов: хоч із Сірком на татар, хоч із Брюховецьким на Україну. А що? Годі вже тут сидіти, сили нема. Ти б замовив там слово за нас перед Сірком!

– Хочете – замовлю, – відповів Кульчицький, розуміючи нудьгу свого товариша.

Минулий наскок на Очаків вдався на славу: пошарпали турків, захопили здобич, визволили близько сотні українських бранців. Та найголовніше, що усі козаки повернулися звідти живими-здоровими, і лише Петро Воротило наклав своєю головою, рятуючи Кульчицькому життя.

– Ех, коли б Сірко повів нас на Кафу, чи на Стамбул, як колись наш Конашевич водив козацтво, – розмріявся Сметанка.

По протоптаній у снігу стежці до куреня біг джура – хлопець років п’ятнадцяти. Підійшовши до Юрія, джура сказав:

– Сірко тебе чекає на пристані.

Товариші перезирнулися, Кульчицький щільніше закутався у свій сіряк і пішов слідом за хлопцем.

Сірко дожидав його, стоячи на пристані, й, спершись на тесану дерев’яну колоду, дивився кудись удалечінь. Він спиною відчув наближення Юрія, мовив, навіть не оглядаючись:

– Ти хотів говорити зі мною.

– Так, – підтвердив Кульчицький. – Хотів почути твою думку про те все, що зараз відбувається.

– А що тут говорити, – отаман узяв свою люльку, почав розкурювати. – На Запорожжі споконвіку були такі, що хотіли бити турка, а також інші, що бажали йти на Україну.

– Тоді Україна була під ляхами…

– А тепер наша старшина також до панства пнеться, їм треба час від часу показати силу простого люду. Щоб не забувалися. До того ж ходять чутки, що Тетеря знюхався з польським королем і хоче великим походом йти на Лівобережжя.

– Нова війна… Та, може, хоч тоді Україна об’єднається в один кулак.

Сірко лише рукою махнув, бажаючи перевести розмову на інше.

– Даремно ти із Брюховецьким заївся – він дуже хитрий і мстивий.

– Підеш із ним? – натомість запитав Юрій.

– Там видно буде. Татарва також не спить – пильнувати треба. Ех, нема такого гетьмана між козацтвом, як був ваш Сагайдачний.

– А ти? – запитав Кульчицький із надією в голосі.

Сірко лиш посміхнувся, узяв свою люльку і заходився вибивати з неї попіл.