Читати книгу - "Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей"

піти з дому, який будував своїми руками, піти від дітей і не мати змоги з ними бачитися, не чути їхнього сміху, не торкатися їхнього волосся, не зазирати їм в очі й не вкладати спати, то вони глибоко помиляються. Адже я не йшов до коханки, не кидав дружину через те, що почуття згасли, не збирався заводити нові стосунки. Я любив її, страждав без дітей, без наших вечорів, поїздок на дачу, без наших розваг і довгих нічних розмов. Моя самотність, особливо вечорами, у холостяцькій квартирі на Подолі була нестерпно гнітючою. Якби не собака, веселий і розумний Барчук, з яким ми взяли за звичку довго гуляти перед сном, не знаю, як би й переніс це все. Десятки разів рука тяглася до телефону і писала СМС: «Ти перемогла. Я готовий убити Ореста й повернутися», але жодного разу я так і не натиснув кнопку «відправити». Бо це значило – відмовився від самого себе, а отже, від повноцінного життя. Чоловікові вкрай необхідно відчувати, що він має «проект», а не просто коптить повітря, пливучи за течією.

Проте вона й чути не хоче про творчість. Називає це як не бажанням випендритися, то боротьбою з вітряками: «І кому потрібно оце твоє донкіхотство? Кому, на хрін, потрібна оця удавана жертовність?»

Ну як їй пояснити, що я не можу жити в країні, де президент – «єнакієвський гопнік». Що мені розповідати дітям і онукам, коли вони спитають: «Чого ж ви не боролися проти несправедливості, а тихо сиділи по своїх хатах і насолоджувалися добробутом, тоді як країна смерділа і розкладалася від злочинної влади?». Відповісти: «Щоб мати гроші, аби вас ростити»? Для них така відповідь не звучатиме переконливо, бо часова перспектива нівелює побутові й ситуативні питання, кристалізуючи саму суть часу: «або ти колаборант, або чиниш спротив». Мені завжди якось більше імпонував другий варіант. Але важко. Звертаю з Пушкінської на Прорізну і поволі піднімаюся угору. Давить у грудях.

«Тобі не належить те, що у тебе можуть відібрати», – якось посеред ночі я прокинувся від цієї думки. Довго ще ворочався у ліжку. А й справді, після людини лишаються тільки її вчинки, слова, її історія. Отак взяти, приміром, будь-кого й обірвати усі зв’язки і стосунки, матеріальні прив’язки – лишається людина голою-босою, з тим, що є у неї всередині. Тобто душа – це єдине, що дійсно належить людині. А ще – творчість. Усе інше можуть відібрати. Навіть дітей, як це зробила дружина. Ти – сам на сам. І нема за що заховатися, і нема за що вчепитися. Тому не шукайте собі скарбів на землі… От чому я досить легко пішов на підписання цього контракту. Вона хоче матеріальних зисків – будь ласка, я дам їй це. В обмін – тільки одне: вільно бачитися з дітьми. Проте вона хоче відібрати у мене Ореста. Вона знову зазіхає на те, що належить мені за вищим правом власності – творчим. На це я піти ніяк не можу.

Піднімаючись Прорізною вгору, важко дихаю.

«Вона не зрозуміла, що мій вчинок – це дар до її ніг. Це не слабкість і не крок відчаю. Це мій зважений вибір, ще одна спроба налагодити стосунки, хоча б заради дітей, про яких вона на словах так дбає, а насправді використовує як спосіб шантажу».

Анжела росла без батька і ніколи не знала, як поводитися з чоловіками, котрі періодично з’являлися в житті її матері. Інколи мені здавалося, що найприйнятнішою для неї формою існування людських осіб була модель, схожа на стосунки комах-богомолів, де самиця пожирає самця одразу після акту запліднення. Останнім часом жінки ніби подуріли, змагаючись між собою, хто вправніше і хитріше використає і зжере свого чоловіка. Взяти хоча б оцю дурепу Окунську – «взірець» для моєї дружини.

Серце страшенно калатає і якось «булькає» у грудях. Повітря не вистачає. Зупиняюся, спираюся рукою об стіну і деякий час стою, опустивши голову.

Ця жіноча порода почала активно розмножуватися з приходом у наше життя журнального глянцю, десь із середини 90-х років минулого століття. Справді-бо, важко жінці знайти собі до пари гарну особу протилежної статі – відбувається природний процес витіснення суто чоловічих рис жіночою природою з набором необхідних для виживання адаптивних якостей та більш здатною до компромісів. Раз обпеклася, другий…. І ось уже виникає установка – усі чоловіки сволочі! Ба навіть якщо поруч з тобою чоловік «нє сволоч», то вже апріорі, начитавшись жіночих глянцевих журналів, неодмінно «сволоч», тільки така, що ще не проявилася. Відсутність довіри між жінками й чоловіками – першопричина негараздів, що заполонили наше життя: нещасливих шлюбів, стосунків, особистих трагедій та психологічних травм у дітей, чиї батьки розлучилися. Але найстрашніше, що раз утративши довіру, поновити її майже неможливо, як неможливо вилікуватися від СНІДу чи гепатиту С. Що не роби, а вірус сидить і точить організм, вкорочуючи віку.

Оклигавши, я піднімаюся ще трохи вгору і зупиняюся на розі Володимирської та Прорізної.

Чомусь згадується булгаковська «Біла гвардія». Саме той епізод, де на розі Мало-Провальної та Володимирської вулиць петлюрівці стріляли в Олексія Турбіна і він, поранений, тікав кудись дворами – майже як оце я тікаю від рудої, самовпевненої, коханої і ненависної водночас жінки. А вона сидить у ресторані за порожнім столиком і, примруживши відьомське око, дивиться на рештки вина у бокалі, де хилитаюся я – увесь розхристаний, захеканий, поранений її прицільними пострілами в серце. Історія протистояння триває. Тільки тепер убивають «бандерівця» та «націонал-фашиста». Луплять по морді навідліг, знищують розважливо, послідовно…

Загорається зелене світло, і я у натовпі рушаю на протилежний бік. Раптом щось вибухає перед очима й одночасно розривається в грудях. Світ пливе, ноги стають ватяними. Останнє, що я бачу, – гранітний парапет біля Золотих воріт.

Приходжу до тями вже в кареті швидкої.

– Тиск майже двісті. Укол магнезії терміново…

– Лікарю, що зі мною?

– Підозра на інфаркт. Раніше таке було?

– Ні, в перший раз.

– Лежіть спокійно.

Булгаков… До чого тут Булгаков? Ах так, «Біла гвардія», Олексій Турбін, Єлєна Прекрасна, Мишлаєвський, Миколка… Колись це було тут. «Петурра! Петурра!»

Ми з нею як Росія і Україна, як два світи, що одвічно стикаються у двобої на високих берегах Дніпра. Що люблять і часом жити не можуть одне без одного, що мають купу спільних дітей і навчалися в одному інституті. Але різні, як чоловік і жінка, як Азія і Європа, як радянська «будьоновка» і петлюрівський «шлик», як «Червона калина» і «Союз нєрушімий». І чим закінчиться