Читати книгу - "Інтернат"

своє. — Ось чому я залишився, не втік? Тому що мені немає чого боятись. Я ніколи нікуди не ліз. Я просто робив свою роботу. Чого мені боятися? Згоден?

Паша мовчки киває головою. Ясна річ, що згоден. Звісно, згоден. Сам такий. Так само завжди робив свою роботу, не тікав. Чого мені боятись? — питає сам себе Паша. Боятись нічого, я ні в чому не винен, відповідає він сам собі. Я нікого сюди не кликав, я нікого не виганяв. Я просто роблю свою роботу. Я просто вчу дітей правильно писати. Як на мене, заняття куди важливіше за стояння на блокпостах. Блокпости знесуть, а правила граматики залишаться. Тож до мене жодних претензій. Та й до нього ось теж, думає Паша про фізрука. Хороший він усе-таки мужик, простий і безпонтовий. Усі втекли, а він залишився. І далі залишиться, можна не сумніватись. Справді, всіх переживе. Житиме вічно. Люблю таких. Паша остаточно розчулюється, гарячий чай і затишний обідній вогонь роблять його сентиментальним. Давно йому так спокійно не було.

Заходить Ніна. Мерзлякувато огортається пледом, соває свого гострого носа до тарілок і кружок, перераховує консерви, після чого підходить ближче до буржуйки, простягає руки, гріє червоні долоні. Валєра помічає її, проте не особливо зважає, так, наче її немає тут. Та й вона нічого не говорить, здається, навіть зовсім їх не слухає. Думає щось своє, гріє долоні. Коли Валєра замовкає, виразніше лунають вибухи й автоматне тріскотіння за вікном, відразу ж стає незатишно, ніби хтось із теплого сонного купе прочиняє двері в гамірливий вагонний коридор. Тому Валєра квапиться продовжити:

— Головне, хто за все це буде відповідати? — він показує рукою довкола. — Ніхто не буде. Ось побачиш, винних не знайдуть.

— Нас зроблять винними, — припускає Паша.

— Не зроблять, — впевнено заперечує фізрук. — Ще чого. Відповідати мають ті, хто все це почав. Я особисто подивлюсь, як вони викручуватись будуть. Мені просто цікаво, — повторює він, — як вони будуть викручуватись.

— Їм не вперше, — підтримує розмову Паша.

— Не вперше, — погоджується фізрук, дістає з пальта сигарети, прикурює від вогню, різко нахилившись і ледь не обпаливши собі вії. — Хоча ти правий. Ясно, спробують на нас усе повісити, на тих, хто тут лишився. Так і станеться, точно. Тільки чорта з два вони на мене шо повісять! — розпалюється Валєра, і моментально зникає вся ця його бронебійна лексика з методичок. — Не вийде! Я до цього всього не маю жодного стосунку! І вони не мають! — показує він пальцем кудись за Пашину спину. Паша навіть озирається, хоча там, звісно, нікого: коридорна сутінь, мальовані синьою фарбою стіни їдальні. Але зрозуміло, що говорить фізрук про вихованців — про тих, які розбіглись, і тих, що лишились. — Вони теж не мають до цього всього стосунку. Шкода їх, Паш. Віриш?

— Вірю, — вірить Паша.

— Да, — погоджується сам із собою фізрук, — шкода. Не в той час народились, не в тій країні. Інша річ — ми. Ось нам є що згадати, — фізрук якось легко й по-доброму сміється, аж Паша теж починає усміхатися слідом за ним. — У нас була справжня країна, нам не треба було боятись. Я своє дитинство завжди згадую з усмішкою. Серйозно, віриш?

— Вірю, — підтверджує Паша.

— А ти? — прискіпливо питає він Пашу.

— І я, — не приховує Паша. — І я з усмішкою.

— Ну а ти, Нін? — помічає нарешті фізрук свою директорку. — Згадуєш своє дитинство з усмішкою?

Ніна дивиться на вогонь, мовби зовсім не чує питання. А потім відповідає:

— Ні, — відповідає, — не згадую, — відповідає. — З дитинства я пам’ятаю лише відчуття голоду.

— Ну, всім непросто було, — не погоджується фізрук.

Але Ніна коротко його перебиває:

— Не всім, — каже, — далеко не всім. Мені ось дійсно було непросто. Мені їсти було нічого. І мамі моїй теж їсти було нічого. Хоча її дитинство припало саме на той час, коли ви крали будматеріали. Він же розповідав вам про будматеріали? — звертається вона до Паші.

— Розповідав, — розгублено підтверджує Паша.

Фізрук незадоволено гмикає, але мовчить.

— Не гмикайте, — Ніна далі говорить спокійно й невиразно, ніби зізнається в смертних гріхах і вже наперед знає, що на неї очікує. — З голоду, звісно, ніхто не вмер, як бачите, але й нічого доброго про своє, як ви кажете, дитинство, згадати не можу. Знаєте, Валерію Петровичу, як мене називали в школі? Вам як фізруку цікаво буде. Спортсменкою.

— Чому? — дивується Паша.

— Тому що я завжди в кросівках ходила. Влітку і взимку. Хтось із сусідів віддав. Тата в мене не було, чим займалася мама — розповідати не буду. Але те, чим вона займалася, грошей їй не приносило. І в неї, до речі, тата теж не було. І вона теж усе своє дитинство проходила в чужому одязі. І теж нічого доброго про це своє дитинство не згадувала. І про країну вашу так само. І не боялись ви не тому, що країна у вас така чудова була, а тому що вас завжди хтось прикривав: як не батьки, то райком комсомолу. А ось мене ніхто не прикривав. І їх, — показує вона рукою за спину, на фарбовані сині стіни, — теж ніхто не прикриє. Крім нас із вами. Але це зовсім не значить, що вони повинні боятись. Вони не повинні боятись. Інакше гріш ціна всьому нашому досвіду й усім нашим дорослим знанням. Гріш ціна.

Ніна замовкає. І Паша з фізруком теж розгублено мовчать, не мають що відповісти, не готові. Лише сухо пострілюють дрова в буржуйці, і знову такими чіткими стають вибухи в туманному місиві.

— І ще, — додає Ніна. — Ось ви, Валерію Петровичу, говорите, що не маєте до цього всього стосунку. Ви коли останній раз на вибори ходили?

— Я, Ніно, туди не ходжу, — з викликом відказує на це фізрук.

— І як звати нашого депутата — не знаєте?

— Поняття не маю.

— І на чиєму боці він тепер воює — навіть не здогадуєтесь?

— Ні, — Валєра говорить щиро, Паші це все ще далі подобається.

— Тоді які у вас підстави когось у чомусь звинувачувати? — питає Ніна. — Яке у вас загалом право висловлювати комусь претензії? Ви знаєте, що в головах у батьків ваших учнів? Ви знаєте, де сьогодні їхні батьки? Чим вони займаються? Кого з них устигли прикопати за останній рік? Чи вам головне — щоб вони нормативи здавали?

— До чого тут нормативи? — дещо розгублено говорить Валєра.

— До того, — не пояснює Ніна. — Ось ви звикли згадувати, як вам було добре й спокійно, як ви не боялись.