Читати книгу - "Глибоко під водою"

потоком. Вона не знала своєї доньки. Ось чому та пташка так її турбувала: не так тому, що її подарувала Ліна, а тому, що вона стала символом усього, чого вона не знала про життя Кейті. Що більше вона думала про це, то більше картала себе: за те, що була занадто зайнята, занадто зосереджена на Джоші, за те, що абсолютно не змогла захистити своєї дитини.

Хвиля провини здіймалася і здіймалася, і був тільки один спосіб утримати голову над хвилями, не потонути: знайти причину, щоб указати на неї, сказати: Ось як. Ось чому це сталося. Її дочка зробила безглуздий вибір, — але ж ці кишені, заповнені камінням, і квіти в руках: цей вибір мав свій контекст. А контекст надала Нел Ебботт.

Луїза поставила чорну валізу на ліжко, відчинила шафу й стала стягувати одяг Кейті з вішаків: її яскраві футболки, її літні сукні, рожеву — кольору «вирви око» — куртку з капюшоном, яку Кейті носила всю минулу зиму. Перед очима в неї усе розпливалося від сліз, і вона намагалася думати про щось, аби зупинити їх, намагалася знайти якусь картинку, щоб уявно на неї дивитися, і вона подумала про розбите тіло Нел у воді, і від цього їй стало трохи легше.

Шон

Мене розбудив жіночий крик: відчайдушний, далекий голос. Я думав, що мені це наснилося, але я підскочив від стукоту, гучного, близького, наполегливого й реального. Хтось був біля дверей.

Я швидко вдягнувся і побіг униз сходами, дорогою глянувши на годинник на кухні. Щойно минула північ — я, напевно, проспав не більш ніж півгодини. Стук у двері не припинявся, і я почув, як якась жінка кличе мене на ім’я: голос начебто знайомий, але я не зразу згадав, чий саме. Я відчинив.

— Ви це бачили?! — кричала мені Луїза Віттекер, червона й люта. — Я ж казала вам, Шоне! Я ж казала вам, що воно триває! — «Це», про яке вона казала, було пластиковою пляшечкою помаранчевого кольору, в яких в аптеці продають ліки за рецептом, а на ній був приклеєний ярличок з ім’ям «Даніелла Ебботт».

— Я ж казала вам! — повторила вона й розридалася. Я провів її в дім — адже було дуже пізно. Перед тим, як зачинити двері кухні, я побачив, що в батьковій спальні нагорі ввімкнулося світло.

Зрозуміти, що Луїза хотіла мені сказати, вдалося не одразу. У неї була істерика, фрази налітали одна на одну й не трималися купи. Мені доводилося витягати інформацію з неї поступово — по одному задиханому, уривчастому, шаленому реченню за раз. Вони вирішили нарешті виставити будинок на продаж. Щоб люди могли приходити на оглядини, було необхідно очистити спальню Кейті. Їй зовсім не хотілося, щоб там лазили чужі люди, торкалися її речей. Отже, вона того дня почала прибирання. Складаючи одяг Кейті, вона виявила помаранчевий флакон. Луїза саме знімала з вішаків її куртку, зелену, одну з улюблених речей Кейті. Вона почула, як щось заторохтіло. Запхала руку в кишеню й намацала пляшечку з таблетками. Жінка була шокована, тим більше, коли побачила, що на пляшечці написане ім’я Нел. Вона ніколи раніше не чула про цей препарат — рімато — але вона подивилася в Інтернеті й дізналася, що це дієтичні таблетки. Вони заборонені у Великій Британії. Дослідження, проведені в США, пов’язують їх вживання із депресією і суїцидальними думками.

— Ви цього не помітили! — вигукнула вона. — Ви казали мені, що в неї нічого не було в крові. Казали, що Нел Ебботт не має нічого спільного з цим. А ось тут, — вона грюкнула кулаком по столу так, що флакон підскочив, — бачите! Вона давала моїй дочці оці таблетки, небезпечні таблетки. І їй усе зійшло з рук!

Дивно, але весь час, поки вона кидалася із цим на мене, мені ставало легше. Адже тепер є причина. Якщо Нел давала Кейті ті таблетки, то ми могли б вказати на це, і все пояснити: «Дивіться, ось чому це сталося. Ось чому успішна, щаслива молода дівчина втратила своє життя. Ось чому дві жінки загинули».

Це заспокоювало, але це теж була неправда. Я знав, що це неправда.

— Її аналізи крові були негативними, Луїзо, — сказав я. — Я не знаю, як довго це… це рімато?.. Я уявлення не маю, як довго воно залишається в системі, але… — Я звівся на ноги, дістав пластиковий пакет для бутербродів із шухляди й дав Луїзі. Вона взяла флакон зі столу і вкинула в пакет. Я запечатав його.

— Ми можемо перевірити.

— І тоді ми дізнаємося, — сказала вона, знову тяжко дихаючи.

Правду кажучи, ми не дізналися б. Навіть якщо були сліди препарату в її кровоносній системі, навіть коли щось ми пропустили, це нічого вирішального нам не дало б.

— Я знаю, що вже пізно, — сказала Луїза, — але я хочу, щоб про це стало відомо. Я хочу, щоб усі знали, що зробила Нел Ебботт. — Господи, вона могла дати таблетки іншим дівчатам… Вам потрібно поговорити з вашою дружиною про це — як директорка, вона повинна знати, хто продає цю гидоту в її школі. Вам потрібно перевірити шафи школярів, потрібно…

— Луїзо, — я сів поруч із нею, — трохи повільніше. Звичайно, ми будемо сприймати це серйозно — неодмінно — але ми ніяк не можемо точно сказати, як ця пляшечка потрапила в руки Кейті. Цілком можливо, що Нел Ебботт купила таблетки для себе…

— І що? Що ви хочете сказати? Що Кейті їх украла? Як ви смієте навіть припустити таке, Шоне! Ви знали її…

Двері кухні заторохтіли — вони заїдають, особливо після дощу — і відчинилися. Прийшла Гелен, розхристана, у спортивних штанах і футболці, із розпатланим волоссям.

— Що відбувається? Луїзо, що трапилося?

Луїза похитала головою, але нічого не відповіла. Вона закрила обличчя руками.

Я встав і сказав Гелен, не підвищуючи голосу:

— Будь ласка, лягай спати. Далі немає про що турбуватися.

— Але…

— Мені просто потрібно трохи поговорити з Луїзою. Усе гаразд. Іди нагору.

— Добре, — сказала вона обережно, дивлячись на жінку, яка тихо схлипувала за нашим кухонним столом. — Якщо ти певний…

— Цілком певний.

Гелен тихо вийшла з кухні, причинивши за собою двері. Луїза витерла очі. Вона якось дивно на мене глянула, мабуть, гадаючи, де була Гелен. Я міг би пояснити: вона погано спить,