Читати книгу - "Глибоко під водою"

у мого батька теж іноді безсоння, іноді вони сидять разом, розгадують кросворди, слухають радіо. Я міг би це пояснити, але мені раптом це здалося обтяжливим, тому я натомість сказав:

— Я не думаю, що Кейті крала щось, Луїзо. Звичайно, ні. Але вона могла б… Не знаю, підняти цю пляшечку, замислившись. Може, з цікавості. Ви кажете, що це було в кишені куртки? Може, вона її підняла й забула.

— Моя дочка не бере нічого з чужих будинків, — кисло відповіла Луїза, і я кивнув. Немає сенсу сперечатися про це.

— Я завтра із самого ранку цим займуся. Відішлю у лабораторію, і ми знову перевіримо за аналізами крові Кейті. Якщо я пропустив щось, Луїзо…

Вона похитала головою.

— Я знаю, що нічого не зміниться. Я знаю, що не поверну її, — сказала вона тихо. — Це просто допомогло б мені. Допомогло б зрозуміти…

— Звичайно. Я розумію вас. Хочете, я відвезу вас додому? — запитав я її. — Вашу машину можу потім зранку пригнати.

Вона знову похитала головою і всміхнулася тремтячими губами.

— У мене все гаразд, — сказала вона. — Дякую.

Відлуння її «дякую» — необґрунтованого, незаслуженого — ще чулося мені в тиші, коли вона пішла. Я був геть розбитий, і зрадів, почувши кроки Гелен на сходах: тепер я буду не сам.

— Що відбувається? — спитала вона, увійшовши в кухню. Обличчя в неї було бліде й дуже втомлене, із темними, як синці, колами під очима. Вона сіла за стіл і взяла мене за руку.

— Що тут робить Луїза?

— Вона знайшла дещо, — сказав я. — Те, що, як вона думає, може мати якийсь стосунок до того, що трапилося з Кейті.

— О Боже! Шоне, що?

Я надув щоки.

— Я не повинен… мабуть, наразі ще не повинен обговорювати це детально. — Вона кивнула й стиснула мою руку. — Скажи, коли востаннє у вас у школі вилучали наркотики?

Вона насупила брови.

— Ну, оцей малий смердюк Ватсон — Ієн — у нього вилучили трохи марихуани в кінці чверті, а до цього… та давно не було. Давненько не було. Здається, у березні цього року було ще оте з Лаємом Маркемом.

— Таблетки, так?

— Так, екстазі. Або щось на кшталт екстазі та рогіпнол. Його виключили.

Я туманно пригадав той випадок, хоча зазвичай я в таке не заглиблююся.

— А після того не було нічого, так? З таблетками для схуднення у вас не стикалися, ні?

Вона підняла брову.

— Ні. Принаймні нічого протизаконного. Частина дівчат вживають оці сині — як там вони називаються? Аллі, я думаю. Вони продаються без рецепта, хоча я не думаю, що їх слід продавати неповнолітнім, — вона наморщила носа. — У них від того жахливі гази, але, мабуть, це прийнятна ціна за те, щоб ноги не сходилися.

— За що?

Гелен закотила очі.

— Щоб ноги не сходилися! Вони всі хочуть, щоб ноги в них були такі худі, щоб не торкалися одна одної вгорі. Чесно кажучи, Шоне, іноді я думаю, що ти живеш на іншій планеті, — вона знову стиснула мою руку. — Іноді мені хотілося б теж там із тобою жити.

Ми лягли в ліжко разом уперше за довгий час, але я не міг доторкнутися до неї. Після того, що я зробив — не міг.

Середа, 19 серпня

Ерін

Волохатий науковий співробітник приблизно за п’ять хвилин знайшов у папці для спаму електронної пошти Нел Ебботт квитанцію за таблетки для схуднення. Наскільки він міг сказати, вона купувала ті таблетки лише один раз, коли вона, звичайно, не робила цього з іншої скриньки, яку останнім часом не використовувала.

— Дивно, чи не так? — прокоментував один із людей у формі, зі старших, імен яких я не дізналася. — Вона була такою худенькою жінкою. Не думаю, що їй вони були потрібні. — От її сестра — вона була товста.

— Джулс? — здивувалася я. — Вона ж не товста!

— О, зараз — ні, але бачила б ти її колись! — Він розреготався. — Ото було коровисько.

Який, бля, приємний сюрприз!

Оскільки Шон розповів мені про таблетки, я стала шерстити інформацію про Кейті Віттекер. Усе було досить ясно, хоча запитання чому поставало в повний зріст — як це часто й буває. Її батьки уявлення не мали, як це сталося. Учителі говорили, що, можливо, вона була трохи розгубленішою, може, трохи стриманішою, ніж зазвичай, але не було жодних «дзвіночків». Аналіз крові чистий. У неї ніколи не було випадків самоушкодження.

Єдине — і то було не дуже серйозне — це буцімто сварка з найкращою подругою, Ліною Ебботт. Кілька шкільних друзів Кейті стверджували, що Ліна та Кейті з якогось приводу не порозумілися.

Луїза, мати Кейті, казала, що вони стали менше бачитися, але вона не думала, що в них була якась сварка. Якби була, сказала вона, Кейті розповіла б. Вони сварилися раніше — у дівчаток-підлітків таке буває — і Кейті завжди розповідала про це мамі. І в минулому вони завжди полюбовно мирилися. Після однієї сварки Ліні було так погано, що вона подарувала Кейті прикрасу.

Однак шкільні подруги — Таня якась і Еллі якась іще — сказали, що відбулося щось серйозне, хоча вони не могли сказати, що саме. Вони знали, що за місяць до смерті Кейті у неї з Ліною виникла «дика сварка», так що вчителеві довелося їх рознімати. Ліна палко заперечувала, стверджуючи, що Таня з Еллі мають на неї «зуб», що вони просто хотіли зробити їй «западло». Звичайно, Луїза ніколи не чула про цю суперечку, а вчитель, про якого йшлося, — Марк Гендерсон — стверджував, що то насправді була взагалі не сварка. Вони билися не насправжки, пустували, сказав він. Дуркували. Вони дуже галасували, і він сказав їм заспокоїтися. Ото й усе.

Коли я читала справу Кейті, я цей момент якось проскочила, але потім раз у раз до нього поверталася. Щось здавалося не таким, як має бути. Дівчатка-підлітки жартома билися? Здається, таке скоріше роблять хлопці-підлітки. Можливо, я більшою мірою сексистка, ніж готова визнати. Але якщо просто подивитися на фотографії цих дівчат — гарних, урівноважених, а Кейті взагалі дуже доглянута — то якось не складається враження, що вони могли би влаштувати жартівливу бійку.

Поставивши машину біля Млина, я почула якийсь звук