Читати книгу - "Місто Тисячі Дверей"

підтвердив Бульчин Жуск. — Звичайно, я бачив. Зрештою, принцеса — наша дочка.

— Чия — «наша»?

— Наша з Вікторією, — і Бульчин Жуск показав на бабцю-піратку. — Чия ж іще?

— А для нас принцеса — тітка, — повідомила Фімці Розалінда. — Бо нас пан Бульчин Жуск увнучатив, ось!

«Ну і справи...» — подумав Фімка.

— Гаразд, — зітхнув він. — Чого вже там, кажіть, що треба зробити, щоб пройти крізь ці Двері.

— Бачиш замкову шпаринку на малюнку? — запитав Бульчин Жуск. — Встав туди Пензель руків’ям і поверни за годинниковою стрілкою.

Варто було Фімці зробити це, як Двері несподівано збільшилися...

...чи це він став меншим?

Хоч би там що, Фімка поклав Пензель на підлогу, не озираючись (страшно ж — а раптом Двері знову стануть маленькі?!..), помахав своїм друзям рукою і ступив через поріг.

— Дурниці якісь, слово честі! — вигукнув він, коли побачив, куди потрапив.

А потрапив Фімка до себе додому; цього разу — по-справжньому!

Розділ тридцять п’ятий,

у якому Фімка, повернувшись, вирішує повернутися ще раз

— Тра-та-та за Бусла! — кровожерливо заволав Аверинцев, вискочивши з-за рогу. Фімка щойно вибрався з тієї щілини між парканом і гаражем і тепер збирався бігти додому. Він і гадки не мав, що потрапить назад у той самий день і в ту саму годину.

— Вибач, мені додому треба.

Аверинцев затнувся.

— Ти чого? — запитав він із підозрою. — Образився чи що?

— Та ні, просто обіцяв... батькам обіцяв, що сьогодні буду до третьої вдома.

— Ну так ти вже спізнився, зараз десь пів на п’яту, — гмукнув Аверинцев. — Слухай, — додав він обережно, — а з тобою все гаразд? Ти не захворів? Вигляд у тебе якийсь... дивний, чи що. Так одразу і не зрозумію.

Фімка відбувся жартом, мовляв, сам ти дивний, і вже рушив уздовж паркану до свого будинка, коли Аверинцев загорлав йому вслід:

— Зрозумів! Ти ж схуд, Буселе, от що!

— Дурень ти, і жарти в тебе дурні! — огризнувся Фімка.

Але насправді він злякався. Невже те, що трапилося за Дверима, може проникати й у наш світ?

Краще б це виявилося неправдою! Краще б уже Фімка дійсно занедужав і на мить втратив за гаражами свідомість, і виявилося б тоді, що Охи йому просто примарилися. Бо інакше виходить, що там дотепер чекають його повернення і що він повинен знайти для них Короля-Маляра.

Він би знайшов, слово честі! Якби потрапив у світ, схожий на Охи. Але де, скажіть, будь ласка, шукати Короля-Маляра на Землі? Може він, цей Король, узагалі звідси вирушив кудись далі, у інший світ? І як Фімка про це довідається?

А завтра, до речі, йому їхати до дитячого табору відпочинку, вже і квитки на потяг куплено.

«От візьму і залишуся тут, — з гіркотою думав він. — Вірніше, поїду до табора. І все. Я ж не винен, що так вийшло. І зробити нічого не можу».

Удома Фімка нікого не застав, батьки ще були на роботі.

Підступна Фімчина совість раптом прокинулася й картала його все сильніше і сильніше. Фімка сів за стіл і заходився малювати Двері, великі і маленькі, круглі, квадратні, розсувні, відчинені і зачинені. Він малював і думав про своїх друзів, які залишилися в Охах. Ні, він не боявся, що Сигізмунд зможе їм нашкодити. Але ті бездушні порядки, які, немов хвороба, охопили все місто...

А раптом ніхто нічого не робитиме, сподіваючись на Фімку, очікуючи, що він повернеться з Королем-Малярем?

«Ні, — вирішив він, — так нечесно. Я от що зроблю: вирушу в Охи, скажу їм, що Короля не знайшов, а потім уже піду сюди назавжди. Вони зрозуміють. Обов’язково зрозуміють».

Про всяк випадок — а раптом затримається? — він написав батькам записку, прихопив банан і заквапився назад до Дверей. Тільки біля дзеркала у передпокої на хвилинку зупинився.

«Оце так! Дійсно схуд! — подумав Фімка. — Виходить, все по-справжньому, без обману».

Дорогою він з’їв банан і нарешті опинився біля шкільного паркану. Хлопці вже закінчили гру і розійшлися по домівках, тут було порожньо й тихо, тільки з вулиці гуділи моторами автомобілі та брязнув дверима тролейбус.

«А шкода, що Маляра немає в нашому світі, — зітхнув Фімка. — От було б здорово!..»

І тоді він дещо пригадав.

— Мосі! Ви ще тут, із мною?

— Куди ж Ми подінемося, — подав голос чеширський тарган. — Тут Ми.

— А чому ж тоді мовчали?

— Ну... Це було б нечесно, якби Ми заговорили. Ти повинен був сам вирішити, йти тобі чи залишитися.

— І ви б не образилися на мене?

— Звичайно, ні! Ми б просто тихенько пішли назад в Охи і сказали б, що ти не знайшов Короля. Якщо хочеш, Ми і зараз можемо зробити саме так: підемо і все їм там передамо. Хочеш?

— Я сам, — твердо сказав Фімка.

Розділ тридцять шостий,

у якому розкриваються таємниці й ллється дощ — та ще який!

Коли Фімка разом з Мосями вибрався з малюнка, виявилося, що в кімнаті нікого немає. Тільки лежала записка: «Ми пішли до правокачальної вежі».

— Що їм там знадобилося? — здивувався Фімка. І навіть трохи образився, що він повернувся, а ніхто його не зустрічає.

— А справи-то кепські, — зауважив із кишені Мось.

Дійсно, за час Фімчиної відсутності кімната Розалінди ще сильніше зменшилася в розмірах. Тепер на кожній її стіні висіла табличка з написом «Стіна», на стелі — «Стеля», а на дверях — «Зворотній бік дверей. Відчиняти від себе». І взагалі скрізь, де тільки можна було, висіли таблички і бірочки, які пояснювали, що означають різні предмети.

У коридорі діялося те ж саме. Кожна паркетина була пронумерована, на кожному вікні були зазначені його розміри, товщина скла і кількість порошин. Фімка трохи похуліганив: потер рукавом одне з вікон. І негайно табличка потьмяніла, а потім змінилася. Тепер кількість порошин, вказаних на ній, була іншою.

Мракковари надворі сумно зітхали та зрідка починали зривати наліпки, які висіли на кожному з них, немов дзвіночки. У тих,