Читати книгу - "Сонячний Птах"

й добре озброювалися, щоб захиститись від нього, – припустив я, й мені відповів гомін загального схвалення.

Від залізних виробів ми перейшли до виставки моїх фотографій, де були зображені всі етапи розкопок, види нижнього міста, храм, акрополь і печера.

– Дуже добре, Бене, – визнав Лорен. – Це все, що ти хотів мені показати?

– Найкраще залишається на останок.

Я не міг утриматися від певної показухи й тому звелів затулити кінець складу ширмою. Я повів його за ширму, й за мною посунула вся команда, яка з тривогою чекала його реакції. Вона задовольнила всіх.

– О Боже! – Лорен зупинився як укопаний і витріщився на фалічні колони з орнаментальними головами. – Птахи Зімбабве!

Їх було три. Хоч і незавершені, вони мали близько п’ятьох футів заввишки й близько п’ятьох дюймів в обхваті. Лише одна з них була відносно неушкоджена, дві інші спотворені до невпізнання. Різьба на вершині кожної з колон вочевидь спочатку зображувала хижого птаха з важким дзьобом, похилими плечима й гострими пазурами. Вони були подібні за задумом і виконанням до тих, які відкрили в Зімбабве Гол, Мак-Івер та інші.

– Це не птахи Зімбабве, – поправив я Лорена.

– Ні, – підтвердила Саллі. – Це ті, з яких птахи Зімбабве були скопійовані.

– Де ви їх знайшли? – запитав Лорен, підходячи ближче, щоб уважніше оглянути скульптури, вирізьблені із зеленого мильного каменю.

– У храмі, – сказав я, усміхнувшись у бік Рала й Леслі, які мали дуже скромний вигляд, – поза його внутрішнім муром. Це, либонь, речі релігійного вжитку – ти ж бачиш символи сонця навколо шийки колони, вони вочевидь пов’язані з поклонінням Ваалові як богові сонця.

– Ми назвали їх сонячними птахами, – пояснила Саллі, – бо Бенові здалося, що назвати їх птахами Офіра було б дещо претензійно.

– Чому вони так пошкоджені? – запитав Лорен, показавши місця, де умисні удари потрощили ламкий зелений камінь.

– Тут можна припускати що завгодно, – стенув я плечима. – Але нам точно відомо, що вони були повалені й лежали в повному безладі в шарі попелу на рівні 1.

– Дуже й дуже цікаво, Бене, – сказав Лорен, прикипівши поглядом до останньої ширми в кінці складу. – А тепер покажи мені, старий підступний блазню, що ти ховаєш від мене за отією завісою.

– Те, на чому в давнину стояли міста й цивілізації. – Я відсунув ширму. – Золото!

Є якась таємниця в цьому прекрасному металі з його мастким блиском, що впливає на уяву. Публіка тихо загомоніла, коли ми звернули свої погляди на нього. Знайдені предмети були ретельно почищені, і їхні поверхні світилися тим м’яким сяйвом, яке непомильно свідчить, що ви дивитеся на золото.

Холодний перегляд колекції завжди відвертає увагу від збудження й відчуття таємниці. Її загальна вага становила 683 унції. Там було п’ятнадцять стержнів природного золота завдовжки та завтовшки, як чоловічий палець. Було також сорок вісім грубо зроблених ювелірних виробів, булавок, брошок та гребінців. Була жіноча статуетка заввишки в чотири з половиною дюйми…

– Астарта-Таніт, – прошепотіла Саллі, погладжуючи її. – Богиня місяця й землі.

Ми побачили там і жменю золотих намистинок, шворки яких давно зотліли, дванадцять сонячних дисків і багато пластинок, обрізків, уламків і ґудзиків невизначеної форми й невідомого вжитку.

– А також ми маємо й ось це. – І я підняв важку чашу з золота. Вона була розчавлена і сплюснена, але мала неушкоджену основу. – Погляньте, – сказав я, показуючи на незвично делікатні лінії дизайну.

– Анк? Єгипетський знак вічного життя?

Лорен подивився на мене, сподіваючись почути підтвердження, і я кивнув головою.

– Для християн і поган, які збереглися серед вас. Ми знаємо, що фараони іноді доручали фінікійцям постачати золото для своєї імперії. Чи не був це, – я покрутив у руках чашу, – подарунок від фараона царю Офіра?

– А чи пам’ятаєте ви чашу в правій руці Білої леді з Брандберга? – запитала Саллі.

Цієї теми нам вистачило для обговорення та суперечок майже до самого ранку, а наступного дня Саллі за допомогою Гізер Вілкокс показала свої креслення та малюнки, виконані в печері. Коли вона показала замальовку білого царя, зморшка зосередженості знову перетнула чоло Лорена, й він підвівся й підійшов, щоб роздивитися малюнок ретельніше. Ми довго чекали мовчки, аж поки він подивився на Саллі.

– Я хотів би, щоб ви зробили копію цього малюнка для моєї особистої колекції. Ви не заперечуєте?

– Із превеликим задоволенням.

Саллі щасливо всміхнулася, подивившись на нього. Вона досі перебувала в усміхненому й веселому настрої і щиро втішалася тим, що виставка її праць спричинила фурор. Саллі, як і більшість вродливих жінок, зовсім не заперечує приємність того, щоб перебувати у світлі рампи. Вона знала, що її праця збіса гарна, і їй подобалося слухати оплески.

– А ось тут я не змогла визначити, що це таке, – усміхнулася Саллі й повісила новий аркуш на дошку. – Досі мені вдалося знайти сімнадцять символів, які нагадують цей. Гізер називає їх ходячими огірками або подвійними ходячими огірками. Маєте якісь ідеї?

– Пуголовки? – припустив Рал.

– Багатоніжки? – припущення Леслі здавалося більш імовірним.

На цьому наша уява вичерпалася, й запанувала мовчанка.

– Немає більше пропозицій? – запитала Саллі. – А я думала, що публіка, в якій зібралося стільки людей із академічними званнями, наділених глибокою мудрістю, спроможна виявити багатшу фантазію…

– Бірема, – лагідно промовив Лорен. – І трирема.

– Присягаюся Юпітером, ти маєш рацію, – сказав я, відразу побачивши ту аналогію, яку помітив він.

– Ніневійська квінкверема з далекого Офіру, – радісно процитував Пітер.

– Та сама форма корпусу корабля, те саме розташування весел, – докинув я ще один аргумент. – Звичайно ж, якщо ми маємо слушність, такі кораблі регулярно плавали по озеру.

Ми могли прийняти таку гіпотезу, але інші, звісно її не приймуть.

Після ланчу ми пішли оглянути розкопи, й Лорен знову висловив кілька натхненних здогадів. Команда Пітера відкрила в кутку, що утворився між скелястим пагорбом і муром, кілька великих, однакових, схожих на чарунки кімнат. Вони сполучалися довгим коридором, і залишилися рештки від вимощеної плитами підлоги та системи дренажу. Кожна кімната мала площу приблизно в двадцять п’ять квадратних футів, і, схоже, це була єдина будівля поза мурами, споруджена з кам’яних блоків, а не виліплена з глини або стулена з необпаленої цегли.

Найімовірніше призначення цих чарунок дало нам підстави назвати їх «в’язниця».

– Невже мені доведеться виконати тут усю роботу? – зітхнув Лорен. – Ви ж навіть показали мені малюнки, на яких зображені бойові слони?

– Ти маєш на увазі стійла для слонів? – запитав я.

– Ти швидко міркуєш, хлопче! – Лорен поплескав мене по плечу, і я почервонів. – Але наскільки мені відомо, в Індії їх називають «слоновими лініями».

Після обіду