Читати книгу - "Сонячний Птах"

протягом години я працював у своїй темній кімнаті, проявивши три рулони плівки, а коли закінчив, то пішов шукати Лорена. Він мав відлетіти вранці наступного дня, а нам ще треба було багато чого обговорити.

Я не знайшов його ані в будинку для гостей, ані у вітальні, а коли я запитав, де його шукати, то Рал сказав:

– Я думаю, він пішов до печери, докторе. Він позичив у мене ліхтар.

Леслі подивилася на нього поглядом, який вона вочевидь хотіла зробити дуже значущим, спочатку спохмурніла, потім злегка похитала головою, але для нього той її погляд означав не більш, як для мене. Я пішов узяти свій ліхтар, а потім вирушив до печери через мовчазний гай, обережно ступаючи між відкритими розкопами. Із тунелю, що ховався за товстим стовбуром дикої смоковниці, не проникало ніякого світла.

– Лорене! – погукав я. – Ти тут?

Мій голос загубився в глибині печери, відлунюючи від скель. Відлуння завмерли, запала тиша, і я пішов у глиб тунелю. Я освітлював ліхтарем темряву попереду себе, нахиляв голову під дзижчанням летючих кажанів і дослухався до своїх кроків, шарудіння яких здавалося в тиші дуже гучним.

Я ніде не бачив світла, тому зупинився й погукав знову:

– Лорене, ти тут чи ні?

Мій голос дзвінко пролунав у печері. Відповіді не було, і я пішов далі, вниз по проходу.

Коли я вийшов із тунелю, то зненацька потужний пучок світла від ліхтаря перетнув печеру й засліпив мені очі.

– Лорене? – запитав я. – Це ти?

– Чого тобі треба, Бене? – запитав він із темряви, що чорніла за його ліхтарем.

Голос його прозвучав роздратовано, навіть сердито.

– Я хочу обговорити з тобою план наших наступних дій, – сказав я, затуляючи очі від потужного світла.

– Це може почекати до завтра.

– Ти відлітаєш рано. Поговорімо тепер.

Я рушив через печеру до нього, відвертаючи очі від світла, що засліплювало мене.

– Спрямуй своє світло куди-інде, – попросив я лагідним тоном.

– Ти глухий? – голос Лорена прозвучав різко, то був голос чоловіка, який звик, щоб йому підкорялися. – Я сказав завтра, нехай тебе чорти візьмуть!

Я зупинився, наче вкопаний, приголомшений, збентежений. Таким тоном він досі ніколи зі мною не розмовляв.

– Ло, з тобою все гаразд? – стривожено запитав я.

Тут, у печері, щось було негаразд. Я це відчував.

– Бене, – сказав він голосом, готовим зірватися на крик, – обернися й іди звідси геть, ти мене зрозумів? Ми зустрінемося завтра вранці.

Я завагався ще на хвилину. Потім обернувся й рушив до виходу, заглибившись у тунель. Я не побачив нічого від Лорена за світлом його ліхтаря.

Уранці Лорен був таким чарівним, яким може бути лише він. Він делікатно вибачився за вчорашній вечір.

– Я лише хотів побути сам-один, Бене. Пробач мені. Я іноді буваю таким.

– Я знаю, Ло. Я теж буваю таким.

Нам вистачило десятьох хвилин, щоб дійти спільного висновку, що, хоч непрямі докази фінікійського володіння містом були надзвичайно переконливі, їх не можна вважати головними. Ми вирішили поки що не робити публічного оголошення, а тим часом Лорен надасть мені цілковитий карт-бланш щодо продовження повномасштабних розкопів і досліджень.

Він відлетів удосвіта, і я знав, що вранці він снідатиме в Лондоні.

Тижні, які настали після того, як відлетів Лорен, були незадовільними для мене. Хоча робота на руїнах Місячного міста тривала й мої помічники не втрачали ентузіазму та потягу до праці, але її результати мене глибоко розчаровували.

Були інші знахідки, багато знахідок, але вони повторювалися. Гончарні вироби, намистинки, навіть окремі фрагменти золотих виробів або орнаментальних прикрас не хвилювали мене так, як вони хвилювали раніше. Ми не знайшли нічого такого, що додало б бодай крихту знання до того, яке ми вже накопичили раніше. Я неспокійно блукав розкопами, стривожено оглядаючи нову траншею або відкритий рівень і молячись, щоб наступна лопата перекинутої землі відкрила якийсь незвичайний надгробок або склеп. Десь тут ховався ключ до стародавньої таємниці, але він був надійно замаскований.

Окрім відсутності поступу в розкопках, настрій мені псували мої взаємини із Саллі, які невідомо чому зіпсувалися, і я не міг пояснити, в чому причина. Природно, що можливості для фізичної близькості зникли, відколи до Місячного міста прибули інші працівники. Саллі була категорична в тому, щоб наші стосунки не стали відомі всім. Мої дилетантські спроби зустрітися з нею наодинці вона спритно обминала. Найближче до успіху я був, коли навідував її вдень у печері. Але й там вона постійно мала поруч свого асистента, а часто там таки була й Гізер Вілкокс.

Вона здавалася замкненою, мовчазною, навіть похмурою. Працювала над мольбертом із напруженою зосередженістю протягом дня і зазвичай вислизала до своєї хатини відразу після обіду.[9] Одного разу я пішов за нею, тихо постукав у двері її хатини, обережно штовхнув двері, коли відповіді не почув. Її не було вдома. Я чекав у затінку, почуваючи себе так, ніби підглядаю в шпарину, й уже минула північ, коли вона повернулася, вислизнувши з мовчазного гаю, наче привид, і попрямувала до своєї кімнати, де Леслі вже давно погасила світло.

Мені було прикро бачити свою сміхотливу Саллі такою замкненою. Нарешті мені пощастило зустрітися з нею в печері.

– Я хочу поговорити з тобою, Сал.

– Про що?

Вона подивилася на мене з лагідним подивом, так ніби помітила мене вперше за багато днів. Я відіслав геть молодого африканця, що допомагав їй. Й умовив Саллі сісти зі мною на уламок скелі біля смарагдового басейну, сподіваючись, що його краса, а також пов’язані з ним спільні спогади пом’якшать її настрій.

– Із тобою щось негаразд, Саллі?

– Господи, чому це зі мною має бути щось негаразд?

Це була розмова незручна й незадовільна. Саллі, схоже, думала, що я намагаюся втрутитися у справи, які мене не стосувалися. Я відчував, як у мені закипає гнів, і мені захотілося накричати на неї.

«Я твій коханець, нехай тебе чорти візьмуть, і все, що ти робиш, мене стосується!»

Але здоровий глузд переміг, бо я розумів, що такий спалах гніву в моєму виконанні обрубав би останню нитку, яка нас поєднувала. Натомість я взяв її за руку й, ненавидячи себе за червоні щоки, лагідно їй сказав:

– Я кохаю тебе, Саллі. Пам’ятай про це. І якщо я можу щось зробити для тебе…

Думаю, то були найкращі слова, які я міг сказати, бо її рука вмить напружилася в моїй руці, а риси обличчя пом’якшали, й сльози заблищали в її очах.

– Бене, ти чудовий чоловік, ти сама доброта. Спробуй не звертати на мене увагу якийсь