Читати книгу - "Вовки Кальї. Темна вежа V"

більше не в твоєму світі. Ти ж сам це сказав там, у тій версії Топіки, де Блейн нарешті врізав дуба.

— Згода. Я просто хочу, щоб ви усвідомили: шукати такі двері може виявитися складнішим завданням, ніж ви собі думаєте. До того ж ви говорите навіть не про одні двері, а про двоє. Двері, що відчиняються у потрібний вам час, так, неначе це револьвер, який можна націлити.

«Я цілюся не рукою», — подумав Едді й здригнувся.

— Ти так говориш, Роланде, що я починаю сумніватися.

— То що нам робити далі? — спитав Джейк.

— У цьому я можу вам допомогти, — сказав чийсь голос за їхніми спинами.

Всі обернулися. Не здивувався тільки Роланд. Наближення незнайомця він почув ще посеред їхньої бесіди. Проте озирнувся зацікавлено, й одного погляду на чоловіка, що стояв на відстані двадцяти футів од них, на узбіччі дороги, було достатньо, щоб зрозуміти: новоприбулий походив або зі світу його друзів Едді, Сюзанни й Джейка, або зі світу, який з ним сусідив.

— Хто ти такий? — запитав Едді.

— І де твої друзі? — додала Сюзанна.

— Звідки ви прийшли? — спитав Джейк, Його очі аж палали цікавістю.

Незнайомець був убраний в довге чорне пальто, розстебнуте біля коміра, з-під якого видніли чорна сорочка і комірець католицького священика. Його довге сиве волосся стояло сторч по боках і спереду, наче з переляку. На лобі був шрам у формі літери Т.

— Мої друзі трохи відстали, — сказав він, показуючи кудись собі за спину великим пальцем, але навмисне не вказуючи чіткого напряму. — Тепер мій дім — Калья Брин Стерджис. Перед тим я жив у Детройті, штат Мічиган, працював у притулку для безхатьків і проводив збори анонімних алкоголіків. Словом, виконував добре знайому роботу. А ще раніше ненадовго зупинявся у Топіці, що в Канзасі.

Він спостеріг, що троє молодших аж сіпнулися від згадки про цю назву.

— До Топіки був Нью-Йорк. А до Нью-Йорка — маленьке містечко Джерусалемз-Лот у штаті Мен.

СІМ

— Ти з нашого світу, — видихнув Едді. — Святий Боже, ти наш!

— Здається, так, — відповів чоловік у повернутому комірці. — Мене звуть Доналд Каллаген.

— Ти священик, — сказала Сюзанна, переводячи погляд з золотого хрестика на шиї (маленького й непомітного, проте блискучого) на грубіший хрест у нього на чолі.

— Вже ні, — похитав головою Каллаген. — Колись ним був. Можливо, колись настане той день, коли я з благословення небес знову стану священиком, але зараз я просто людина Божа. Чи можу я спитати… з якого ви часу?

— Тисяча дев’ятсот шістдесят четвертий, — відповіла Сюзанна.

— Сімдесят сьомий, — сказав Джейк.

— Вісімдесят сьомий, — і собі відрекомендувався Едді.

Почувши останню цифру, Каллаген зблиснув очима.

— Вісімдесят сьомий. А я прибув сюди з вісімдесят третього за тодішнім рахунком. Молодий чоловіче, для мене дуже важливо знати те, про що я вас зараз спитаю. На вашій пам’яті «Ред Сокс» виграли «Ворлд Сіріз»?[19]

Закинувши назад голову, Едді щиро розсміявся — здивовано й весело водночас.

— Ні, чоловіче, мені шкода. Торік вони були близькі до перемоги — приймав стадіон «Шеа», грали проти «Метс», — а тоді той Білл Бакнер, який стояв на першій базі, пропустив легкий м’яч між ніг. Він ніколи не оговтається. А ходіть до нас, сідайте. Кави в нас катма, зате Роланд… цей пошарпаний на вигляд чолов’яга праворуч від мене… цілком непогано заварює чай з лісових трав.

Каллаген звернув увагу на Роланда, а тоді зробив щось дивне: опустився на коліно, похилив голову і приклав кулак до чола зі шрамом.

— Хайл, стрільцю. У добру годину ми зустрілися на шляху.

— Хайл, — привітався Роланд. — Підійди, добрий незнайомцю, й розкажи, що привело тебе до нас.

Каллаген подивився на нього здивовано.

Роланд відповів йому спокійним поглядом і кивнув.

— У добру чи в лиху годину ми зустрілися, можливо, ти знайдеш те, що шукаєш.

— Можливо, що й ви також, — сказав Каллаген.

— Тоді підійди, — запросив його Роланд. — Приєднуйся до нашої бесіди.

ВІСІМ

— Перш ніж ми перейдемо до суті, можна у тебе щось запитати?

То був Едді. Поруч нього Роланд розклав багаття і порпався у спільних пожитках, шукаючи маленького глиняного горщика — пам’ятку матеріальної культури Древніх, — в якому любив заварювати чай.

— Авжеж, юначе.

— Ти Доналд Каллаген.

— Так.

— А яке в тебе друге ім’я?

Каллаген схилив голову набік, підняв одну брову, потім усміхнувся.

— Френк. На честь діда. Це має значення?

Едді, Сюзанна і Джейк обмінялися поглядами, а заразом — і думкою. Доналд Френк Каллаген. Дев’ятнадцять букв.

— Таки має, — зрозумів Каллаген.

— Можливо, — сказав Роланд. — А може, й ні. — Легко обертаючи бурдюк, він налив воду на чай.

— А тебе добряче пошматувало, — зауважив Каллаген, дивлячись на Роландову правицю.

— Я даю собі раду, — відповів Роланд.

— Коли сам обходиться, коли друзі трохи допомагають, — додав Джейк серйозно, без усмішки.

Каллаген кивнув, не розуміючи, та знаючи, що в цьому нема потреби: вони були ка-тетом. Нехай це слово було йому невідоме, проте термінологія не мала значення. Все було зрозуміло з того, як вони обмінювалися поглядами й обходилися одне з одним.

— Тож я назвався, — сказав Каллаген. — Чи можу я тепер взнати ваші імена?

Відрекомендувалися по черзі: Едді й Сюзанна Дін з Нью-Йорка, Джейк Чемберз із Нью-Йорка, Юк із Серединного світу, Роланд Дескейн з Ґілеаду. Кожному Каллаген кивнув, приклавши стиснутого кулака до чола.

— А я Каллаген з Лота, — сказав він, коли всі відрекомендувалися. — Чи був ним колись. Тепер я просто Старий. Так мене звуть у Кальї.

— Твої друзі до нас не приєднаються? — спитав Роланд. — Харчів у нас мало, проте чаю завжди досхочу.

— Поки що ні.

— А, — сказав Роланд і кивнув з таким виглядом, наче все зрозумів.

— В усякому разі, харчів у нас вистачає, — сказав Каллаген. — У Кальї був урожайний рік — принаймні поки що все було добре, — і ми радо поділимося з вами тим, що маємо. — Він затнувся, зрозумівши, що надто квапиться, й додав: — Можливо. Якщо все добре складеться.

— Якщо, — сказав Роланд. — Мій старий учитель казав, що це єдине слово, яке складається з тисячі літер.

— Незле! — розсміявся Каллаген. — Та все одно ми забезпечені провіантом ліпше од вас. Ще в нас є свіжі пундиці — Залія натрапила на ціле родовище. Але, здається, ви про них знаєте. Вона сказала, що місце, де вони росли, виглядало так, наче хтось уже ласував ягідками.

— Їх знайшов Джейк, — пояснив Роланд.

— Взагалі-то не я, а Юк, — Джейк погладив пухнастика по голівці. — Здається, він тренований пес — шукач пундиць.

— Ви давно помітили, що ми йдемо за вами? — спитав