Читати книгу - "Астальдо"

115
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33 34 ... 192
Перейти на сторінку:
а для чого ще? Він могутній Вала, все так, говорили навіть, що один з наймогутніших. Але могутність Айнур там, між зірками. Тут світ, зодягнений в плоть, і вони змушені коритись законам плоті. В Амані, синку, все трохи не так, як в Середзем’ї… Тут не опадає листя, тут довго живуть тварини, які в Ендоре згоряють за короткий час, навіть якщо не потрапили хижаку на зуби… Валар створили цей Благословенний край, щоб зостатись безтілесними, але вони напевне не в стані зробити подібне з усією Ардою, бо це буде проти законів плоті. А якщо Стихія в усій силі і славі ступить на тверду землю — земля спалахне у полум’ї, а моря вийдуть з берегів. Ми відчували, як тремтіла і ламалась твердь, коли по ній пройшли Валар штурмувати Утумно[114], а ревіння моря було таким жахливим, що його чули аж за горами. І це говорить про одне, любе моє дитя — Стихії, наші опікуни, не можуть виявити всю свою силу, поки вони є в Арді. А значить — цього не може і Мелькор, якщо він є одержимим мрією про hrоа… Там, за морем, він буде могутнім, але не всемогутнім. А отже — потребуватиме війська. Маяр з ним не так і багато, принаймні я знаю про це зі слів Великого Ауле, а urqui — всього лишень мавпи з краплиною злого розуму. Мелькор не хоче руйнувати Арду — де б він тоді володарював, якщо говорять, що Всевишній заборонив йому жити там, між зірками. Тому він воюватиме чужими руками, принаймні, доки не воплотиться остаточно.

— Це страшно, пані Нерданель, — мовив юнак, усвідомивши собі весь жах того, що коїлося в Ельдамарі, - ми — союзники urqui та ngauri… Тобто не ми — Міnya Nosse, але все одно…

— Останнім часом, — сказала Нерданель, — дещо змінилося… Я вже не боюся називати лихо його ім’ям, і весь цей час пробувала пробитись до душі Феанаро. Він же не є злом, синку, він дуже схожий на свого батька, тому рудоволоса Нерданель так довго очікувала своєї долі. Він був Митцем, і він стане ним знову. А до Мелькорa мій муж помітно охолов, бо підозрює його в нездоровій цікавості до отих своїх Каменів. Власне, він усіх підозрює у намірах загарбати Камені і довіряє лише синам та батькові Фінве. А Мелькорa він підозрює трохи не найбільше, бо той дійсно дивиться на Сильмарили як ngaurо на здобич. Можливо, північні вітри трохи вистудять мого Вогняного Духа, і він згадає, що має жону і дім.

Княгиня плавно підвелася зі свого стільчика.

— Ходімо, дитя моє… Я завжди любила тебе, як восьмого сина, побратиме мого Майтімо… Я віддам тобі його записку, він прохав мене про це, перш, ніж кінь виніс мого Руссандола за браму рідного дому.

В покоях Майтімо Фіндекано не був вже дуже давно. І тому з цікавістю розглядався по його робітні, доки пані Нерданель шукала щось в шухлядках столика. Одна стіна увішана зброєю — онук Магтана вдосконалився як зброяр. На столику стоїть недокінчена невеличка статуетка з мармуру — двоє закоханих зімкнули руки чи-то в танку, чи-то в любовному горінні. Обличчя… Та це ж…

— Він хотів подарувати це старшому Арафінвіону, — озвалася Нерданель, — але не встиг закінчити. У закоханих їхні лиця — Артафінде та Амаріе.

На столику для ювелірних робіт були розкидані недороблені прикраси. Зверху лежав срібний обруч для волосся, з одним, великим сапфіром посередині. Візерунок, що вився по обручу було теж покинуто на половині роботи.

— Мав бути дар тобі, - озвалася Нерданель, — але чи багато напрацюєш за військовою муштрою і постійними вартуваннями над отими каменями…

— Вуй Феанаро, — Фіндекано затнувся, — він… Він не кривдив його? Через мене?

— Бувало всякого, — зітхнула княгиня, — але ж мій муж як вогонь — швидко спалахує, швидко прогоряє. При сяйві Тельперіону він кричить на старшого сина, лає його покидьком і зрадником роду, а розгориться Лауреліна — називає своєю надією і утіхою. Тобі з князем Нолофінве важче, авжеж?

— О, крига обпалює…, - вимовив Фіндекано, — але я звик, і не ображаюся.

— Ось, Фіндекано, — жінка тримала в руці згорнутий трубкою і перев’язаний шнуром аркуш, — я не знаю, що тут. Він ткнув його мені до рук, коли поцілував востаннє, нахилившись з коня. Він єдиний з семи поцілував мене на прощання. Всі понеслися за Феанаро, навіть не махнувши рукою. Навіть Амбаруссар, найменшенькі. Він поцілував…

— О, пані Нерданель, — розгублено мовив Фіндекано, дивлячись, як сльози повзуть по обличчю незламної доньки Магтана, — будьте відважною… Вони повернуться…

— Я боюся, що вони ніколи не повернуться… колишніми, — тихо мовила Нерданель, — тими, якими були до оцього божевілля. Ти от — не змінився, Нолофінве це зачепило лише краєчком, а Арафінве та його роду не торкнулося зовсім… Феанаро… Сини… Але не будемо… Пробач, сину Нолофінве, я змушена покинути тебе…

Фіндекано вклонився господині і забрався з садиби так швидко, як це дозволяла пристойність. Юнак був певен, що ніхто ще не бачив і більш не побачить сліз на очах жони Феанаро. Перед ним вона трохи послабила панцир на душі, бо вважала його…

— Братом Майтімо, — пробурмотів Фіндекано, — восьмим сином…

Він добрів до берегів Іліну, сів на знайомому місці, біля похилої верби і розгорнув сувоя.

Це був малюнок, не записка. Малюнок, зроблений чорним олівцем і в поспіху. На ньому було зображено Квендо з Ендоре, явно бранця, бо руки його було прикуто до стіни ланцюгом. Довге, розмаяне волосся майже затуляло лице, але в усій постаті було стільки болю і незломлених ще гордощів, що Фіндекано здригнувся. А над прикутим нависала чорна крилата тінь…

Юнак довго роздивлявся малюнок. Знаючи свого оtorno, він одразу зрозумів мову малюнку. «Моя душа в полоні, - аж кричали різкі ламані лінії, - батько говорить, що Валар забороняють нам вільно творити, але я вже довгий час не тримав у руці ні різця, ні пензля… Нічого, окрім зброї. І ти, побратиме, знаєш, хто в цьому винен…»

— Авжеж, — пробурмотів Фіндекано, згадавши, що серед пліток про Чорного Валу була й така, що його втілення в Ендоре було крилатим.

Він довго сидів на березі, а коли вирушив додому, то заховав аркуш на грудях, під одежею.

Минали кола світла, і тиша панувала в Тіріоні. Забіяки з Другого та Третього Домів аж шкодували про відсутність суперників. Цілительки, котрі їздили на північ за травами оповідали, що опальний князь з синами та вірними вибудували собі цілу фортецю, названу Феанаро Форменос — Північною. Що

1 ... 32 33 34 ... 192
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Астальдо», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Астальдо"