Читати книгу - "Таємниця катакомб"

166
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33
Перейти на сторінку:
себе моторошні думки: Я ж міг тепер бути мертвий, міг захлинутися в крижаній воді, замерзнути до смерті, і ось цієї миті лежати на ношах у холодильнику в лікарняному морзі, де лежать усі покійники, чекаючи відходу на вічний спочинок…

Роберте…

III

Він здригнувся.

Роберте?… Хтось покликав його на ім’я? Він сів на ліжку. Може, причулося? Хто б це міг бути? Мама? Медсестра?

Анґеліна?

Роберт завмер, дослухаючись, чи не почує знову своє ім’я.

— Анґеліно! — покликав він.

Покликав уголос. Але ж вони не вголос спілкувалися… Вони інакше розмовляли. Він та Анґеліна. Роберт заплющив очі й зосередився. Якщо це була Анґеліна, то говорити з нею треба подумки.

Анґеліно? Ти тут?

Він розплющив очі, пошукав її поглядом.

Спершу — нічого.

Раптом здалося, ніби повітря у лікарняній палаті ледь сколихнулося, змістилося на пару міліметрів. Наче все навколо трохи зсунулося з місця.

Роберте…

Тихий шепіт. У його голові.

Війнув теплий вітерець. Ніби повітря і темрява збіглися в розмірах, а тоді розширилися в одному поруху. Сполохи розкішних барв заквітчали стіни палати. Немов веселка. Кольори пульсували. Він завважив обриси Анґеліни. Її постать була невиразна й далека. Прозора.

Поволі, поступово обриси ставали чіткішими.

Анґеліно? Це справді ти?

Вони довго мовчки дивилися одне на одного. Роберт усміхався. І сам не знав, чому. Йому стало так радісно.

Анґеліно… Маю тобі щось сказати…

Він підшукував слова й нарешті мовив подумки:

Мені здається, я уже жив колись… раніше…

Усі ми вже колись жили на світі, Роберте. І згодом знову житимемо.

Вони зустрілися поглядами. Роберт опустив очі. Не знав, про що говорити далі.

Мушу щось тобі розповісти, — він знову натужно підбирав слова. — В одному з життів я був Горацієм, чинбарем. Він належав до банди розбійників, які гналися за тобою. Горацій хотів тебе вбити, Анґеліно. Тобто я хотів тебе вбити!

Зараз ти Роберт. Ти не відповідаєш за вчинки Горація.

Роберт заплющив очі.

Пробач!

Тиша.

Роберт зітхнув.

Це ще не все… — очі Роберта блищали. — Я все зруйнував… Я не припильнував коштовності. Обидва амулети. Вони зникли. Прикраси потонули в річці після аварії. Я ж мав їх берегти… І ось загубив!

Анґеліна усміхнулася. Похитала головою.

І тут раптом Роберт побачив їх. Дві прикраси. Анґеліна тримала кулони-трикутники в обох долонях. Вони полискували неземним сяйвом у місячному світлі, котре пробивалося у шпаринку між гардинами.

Амулети?

Хіба не пригадуєш, Роберте? Я допомогла тобі дихати. І відімкнути замок паска безпеки. А потім — ще до появи поліції — винесла тебе з води, і ти віддав мені коштовності.

Справді?

Обидві…

Чому їх дві, Анґеліно?

Дві тисячі років тому Ісус Христос подарував одну з прикрас своїй матері, Марії. Священну Зірку. Коли Ісуса розіп'яли, Марія розламала Зірку надвоє. Одну половинку залишила собі:

А другу віддала Марії Магдалині, Ісусовій послідовниці й близькій Синові жінці.

Так, любий Роберте, Священна Зірка стала двома прикрасами. Два з’єднані трикутники мають ось такий вигляд:

Роберт аж рота розтулив від зачудування. Через дві тисячі років коштовні трикутники, нарешті, знову з’єдналися і стали одним цілим — зіркою.

Священною Зіркою.

Стародавнє пророцтво здійснилося. Отрокові з Ультіма Туле пощастило. Він знайшов обидві половинки й склав докупи Зірку. Він передав амулет стражниці коштовності. Місія стража виконана. Саме так передбачили пророцтво й легенда. Чому так? Навіть пророки не знають відповідей на всі загадки Всесвіту. Якщо пророцтво справді має силу, то загибель Землі — Судний день — настане ще дуже нескоро.

Ти знову зникнеш тепер? — Роберт закліпав очима, проганяючи сльозу.

Анґеліна кивнула.

Може, ми ще побачимося? Колись? У вічності?

Дівоча постать почала поволі танути. Стала невиразною. Нереальною.

Роберт простягнув до неї руку.

Анґеліна поцілувала пучки своїх пальців і торкнулася ними Робертових губ.

Проживи гарне життя, Роберте! — мовила вона…

… і зникла.

~~~

Комета-вбивця виднілася крихітною цяткою на велетенському екрані в обсерваторії Мауна-Кеа.

Хаотично миготіли смуги й геометричні фігури. Астрономи, затамувавши від хвилювання подих, з’юрмилися навколо Сюзі Лі.

— Як таке можливо? — мовила Сюзі, ні до кого не звертаючись.

Ніхто не відповів. Ніхто не знав відповіді на її запитання.

— Ніякого сумніву! — вела вона далі. — Комета змінила курс!

— Неймовірно! — вигукнув один з її колег. — Комети не можуть отак собі просто міняти курс.

— Ні, не можуть! — пробурмотіла Сюзі.

— Наскільки точні нові обчислення?

— На сто відсотків!

Сюзі набрала на клавіатурі кілька команд. На екрані з’явилася зелена лінія, показуючи новий курс комети.

— Щось вплинуло на її орбіту…

— Що?!

Сюзі безпомічно розвела руками.

— Найменшого уявлення не маю. На шляху комети не було жодних планет чи зірок, які могли б змінити її курс. Жодних! Незбагненно! Однак обчислення не залишають ніяких сумнівів: комета відвернула вбік. Вона не зіткнеться із Землею, — астроном відвела очі від екрана й усміхнулася. — Судний день відміняється! Земля врятована!

Примітки

1

Гьовдінґ — вождь, полководець.

2

Дякую тобі, Боже! (лат.)

3

Керівник поліції у сільській місцевості.

1 ... 32 33
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця катакомб», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємниця катакомб"