Читати книгу - "Смерть Верґілія"

язик повертається! А я маю думати, чим вас усіх нагодувати… грошей катма, а вас годуй…

Пузаневі слова ці — мов об стіну горохом.

— Вина… Наллємо ж іще й вина, — щасливо він проспівав фальцетом, так ніби за хоробрість свою очікував на винагороду.

Жінка схопила його за туніку:

— Він усі гроші відносить повійницям… нехай платить шість, чуєш, шість…

— Шість, — слухняно повторив товстопузий і хотів уже сісти, але жінка рукою спинила його.

Худий, розмахуючи ціпком, задоволено на це загорлав, і його радощам не було кінця-краю:

— Він сказав п’ять, і я йому п’ять і заплачу; п’ять — і квит!

— Так діла не буде, — на це прошипіла жінка й, усе ще тримаючи пузаня за туніку, закричала йому в обличчя: — Скажи, що треба шість, скажи йому!

Однак її голос, хоч він мало й не надривався, не втрачав отого свого улесливо-послужливого відтінку, тільки важко було здогадатися, на кого відтінок цей був розрахований. Принаймні худий тепер, ледь пригасивши свої веселощі, відказав уже трохи примирливіше:

— Та чого ти усе ж таки хочеш? Однаково борошно дістається тобі на дурняк від Цезаря…

Жінка аж сторопіла, й пузань, який силкувався вирватись із її чіпких рук, цим скористався не лише задля того, щоб перевести дух, а й щоб нарешті покласти край таким огидним йому торгам за отой сестерцій.

— Слава Авґустові! — викрикнув він своїм воронячим голосом у бік імператорської резиденції, а кульгавий, скинувши вгору ціпка й також обернувшися до палацу, підтримав радісний вереск свого напарника громовим «Слава!», після чого іще раз пролунало верескливо-захоплене «Слава Авґустові!», а худий іще раз привітав імператора громовим «Слава!»

— Та заткніть свої пельки, заткніть пельки обидва! — з огидою й гнівом урвала їх жінка.

І на якусь хвилю це справді подіяло: обидва (навряд чи з поваги до цього наказу жінки, радше з поваги до самого Авґуста) змовкли, ба навіть заціпеніли, пузань — із роззявленим ротом, худий — із піднесеним над головою ціпком, і, поки ця тінь із ціпком, як з мечем, трепетала на мурі в яскравих відблисках від багать, а жінка, упершись важкими руками в клуби, милувалася таким приємним наслідком власного крику, можна було подумати, що довкола усе нерухомо застигло віднині й на віки-вічні; та наступної миті цю застиглість усе ж таки нагло урвав новий напад, новий громовий вибух гавкучого сміху; її, цю застиглість, різко обтяв гучний регіт, до якого тепер приєдналася і гладка пара; спершу дзвінким своїм, просто-таки щасливим тенором зацвіркотав пузань, а вслід за ним безвольно, розкотисто заклекотала-закудкудакала жінка, й ціпок відбивав тепер такт, і сміх виривався з трьох мокрих горлянок, стрясав троє тіл, сміх, що вибивався з невідомих гарячих глибин, триголова наруга, якою ці троє збиткувалися самі над собою й одне над одним, — просто якесь божество невідоме, ну геть невідоме й тритіле. Та ось їхні веселощі досягли апогею, і худий це укмітив.

— Вина! — крикнув він. — Ти вип’єш, пузанчику, вип’ють усі; вина за здоров’я Цезаря!

— Ках-ках-ках, — кудахкала жінка, і в її реготі вчувалася злість і водночас просто-таки розпутна облесливість. — Еге ж, знаю я твого Цезаря…

— А борошно таки від Цезаря, — доброзичливо нагадав їй пузань, цей бастіон патріотизму, і спробував відірватися від муру. — Борошно таки від Цезаря, сама ж бо ти чула… Слава йому!

Здавалося, жінку ось-ось доведуть до відчаю й вона знову зарепетує про свій часник, адже безглуздій оцій балаканині не видно було кінця-краю, а як підпрягся ще й другий і, давлячись словами, гучно підтвердив: «Атож, завтра і роздаватимуть, завтра він наказав роздавати… на дурничку дістанеш!» — терпець їй урвався.

— Роздаватимуть? А гівенця не хочеш? — Вона так верещала, що чути було аж на другім кінці майдану. — Від твого Цезаря лиш гівна і діждешся… Та й сам він гівно, твій Цезар, гівно собаче, тільки й уміє, що виспівувать, та витанцьовувать, та жінок шворити, та шалатись із курвами, а більше нічого він і не вміє, той Цезар, ваш повелитель. Гівна він роздасть вам!

— Шворити… шворити… шворити… — у захваті заторочив пузань, так ніби це одне випадкове слівце пролило йому світло на всі випадкові пристрасті всього хтивого світу. — Цезар шворить, слава Цазареві!

Тим часом худий прошкутильгав кілька кроків вперед, потерпаючи, мабуть, що ось-ось нагодиться сторожа, й, хоч ніч і далі стрясав його гортанний розкотистий сміх, у ньому все ж відчувалась тривога, коли чоловік, підсмикнувши плече, гукнув через нього:

— Гайда, гайда, вип’єш вина!

Слова ці, щоправда, нічого не помогли, цієї хвилини, либонь, узагалі не помогло б нічого, бо пузань, у самозабутньому захваті від імператора, який витанцьовує й шворить жінок, вочевидь заповзявся брати приклад із самого Величного і, з патріотичним ентузіазмом підігріваючи свій шляхетний любовний запал вигуками на славу Авґуста Отця, Авґуста Цезаря й Авґуста Спасителя, намагався, заклично-похітливо розвівши руки, схопити в обійми жінку, що з лайкою і прокльонами задкувала від нього, — спраглий злягатися велет, який у чаду похоті важко, незграбно ступав, тихенько покректував, задоволено щось щебетав, навіть ґраційно підскакував і аж пританцьовував; нічого довкола не бачачи і не чуючи, він посувався до своєї мети, вочевидь не бажаючи відмовлятись від неї; але цій грі зненацька поклав край несподіваний удар ціпком — то ззаду до пузаня нишком підкрався худий шкандибайло. Це сталось так швидко і тихо, що нічого ніхто й не почув, ціпок опустився немовби на гору пуху, пузань навіть не встиг скрикнути від переляку чи болю, не охнув, не простогнав, він просто гепнув на землю, перекинувся з боку на бік і нерухомо завмер; а вбивця, вже не звертаючи на нього уваги, рушив далі й навіть жодного разу не озирнувся, він просто байдуже пошкутильгав геть, щоправда, не до гавані, не до вина і повійниці, а, навпаки, додому, як йому й наказала жінка, — він її все ж послухався; а сама вона, немов розгубившись — може, вражена і розчулена несподіваною цією розв’язкою, а може, тим, що так несподівано погас спалах випадкової пристрасти, — просто-таки в театрально-жалобній позі схилилась над трупом; та вже по хвилі вона, немов передумавши, підвелася й рішуче поквапилась наздоганяти свого шкандибайла; все відбулося так швидко, так далеко й так глибоко вплелося у це, неначе в лихоманці застигле, нічне сіяння, що навряд чи хто-небудь міг би, либонь, цьому завадити, а чоловік недужий, який мимоволі спостерігав цю сцену з вікна, вже й поготів, чоловік, неспроможний ні крикнути, ні махнути рукою, застиглий, вражений, заворожений тим, що йому судилось не спати, а пильнувати, зазнавати страждань, а на додачу ще