Читати книгу - "Щоденник Мавки"

чужого ніколи не взяв і навіть подумки не зажадав. Чому ж йому не щастить? Тільки-но яку копійчину заробить – так злидні кляті все з’їдять, бо й їжу треба купити, і дровами на зиму запастися, і пліт підлатати, і, і, і… Ех, та що там говорити. Ледве животіє.

Йде чоловік та мало не плаче. А край дороги, на горбочку, сидить старий, зовсім сивий – і борода, і волосся. Сам у білій довгій сорочці, у білих полотняних штанях.

– Дай Боже щастя, діду!

– Дай Боже і тобі, – відповідає старий. – А скажи мені, чоловіче добрий, чи далеко до села?

– А до якого вам, діду? – питає Степан. – Бо ви якраз між двома селами. Я йду з Горливців та до Медівки. А вам куди? Може, разом підемо?

– Та мені, сину, байдуже. Я, бач, уже три дні й ріски в роті не мав, тож, думаю, добреду до найближчого села, мо’, люди добрі нагодують.

Скинув Степан лантух з глиною зі спини. Зітхнув тяжко. І хоч сам не дуже мав що їсти, та стало йому шкода старого. Заліз собі за пазуху і витяг клуночок з обідом, який йому дала господиня для перекусу в дорозі, – кусень сала та хліба.

– Дякую тобі, чоловіче добрий, – радісно вигукнув старий та й заходився той хліб із салом наминати.

Видно, і справді голодний, подумав Степан, і вже не шкода було йому ані сала, ані хліба, хоч знав: тепер доведеться ставати до роботи голодним.

Степан гірко посміхнувся, закинув собі лантух на плечі:

– Бувайте здорові, діду! Мені час. Робота не жде. А мо’, нам по дорозі та підете зі мною?

– Ні-ні! Мені навпростець, – махнув рукою дід кудись у далину. – Дякую. А скажи мені, чоловіче, що тобі от зараз, цієї миті, найдужче для щастя треба, га?

– Для щастя? – перепитав Степан і вже хотів серйозно відповісти, що грошей і хату нову, та вирішив віджартуватися: – Та не багато: коня та воза, щоб лантух на спині важкий не тягати.

– Хай Бог береже тебе, Степане! Нехай так воно станеться, – щиро проказав старий, і вони розійшлися. Кожен помандрував своєю дорогою.

Степан не встиг зробити і десяти кроків, як пригадав, що точно не казав старому свого імені. Зацікавлений відкриттям, зупинився, обернувся. Та старий наче здимів. «От же ж меткий дідусь, хоч так з вигляду і не скажеш», – подумав Степан і рушив далі.

Степан добре попрацював, і коли прийшов час платні, то господар його несподівано щедро нагородив. Дав йому за роботу коня та воза… Здивуванню Степана не було меж, і вже вдома наступного дня він згадав про свою розмову зі старим на дорозі. Та, напевне, то була випадковість…

Минув рік. Справи у Степана йшли трохи ліпше. І хоч не мав грошенят на землю й нову хату, та на вдосталь їжі на столі вже заробив. І далі Степан наймитував, не цурався жодної роботи, а люди його за це в селі і поважали, і щедро віддячували.

А того понеділка найняла його паніматка. Треба було відвезти в сусіднє село до її сестри лантухи з борошном та діжечку меду. Степан відвіз. Сестра паніматки у відповідь передала Степаном гостинців для попенят – велику торбу з яблуками та грушами. Їде Степан і собі думу гадає. От, добре бути попом. Ручки біленькі, знай тільки одна робота – Богу справно молитися, відправляти служби, хрестини та похорони… А за се тобі – і повага від людей, і білі калачі на столі, і хата – повна чаша. На тому самому горбочку, що й минулого разу, чоловік ще здаля запримітив білу постать.

– Доброго здоров’ячка, батьку! – привітався Степан.

– Дай Боже і тобі, сину, – відповів старий. – А скажи мені, чоловіче добрий, чи далеко до села?

Розмова починалася для Степана знайомими словами, і він ввічливо відповідав. Степан поважав старість.

– А до якого вам, діду? – перепитав чемно. – Бо ми якраз між двома – Горливці та Медівка. Вам куди? Може, підвезти?

– Та мені, сину, байдуже. Я, бач, уже три дні й ріски в роті не мав, тож, думаю, добреду до найближчої хати, мо’, люди добрі нагодують.

Степан заходився порпатися в торбі, яку йому наскладала паніматка. Там знайшлися і добра їжа, і навіть пляшечка квасу.

Степан дав то все старому і вже з цікавістю перепитав:

– Діду, а ви мене не пам’ятаєте? Пригадуєте, приблизно рік тому я йшов повз вас цією ж дорогою з лантухом на спині. Ви мене питали те саме і також були голодні. І ще ви запитували, що б я хотів для щастя. А я сказав, що коня та воза. І тепер я то все маю. Ну, пригадуєте?

– Га? – здивувався старий. – Нє, сину, я тебе вперше бачу.

Дід наче говорив правду. Він дивився на Степана трохи знічено. Продовжував їсти, по-старечому голосно плямкаючи.

– Діду, а де ви живете? У якому селі? Скажіть, і я відвезу вас додому, – Степану стало шкода старого. У такому поважному віці пам’ять уже не та.

– Дякую, сину! Та я вже вдома. Я тут живу. Небо – то мій дах, поле – моє ліжко, зелена трава – подушка, зорі – перина, – дід говорив наче сам із собою.

Тепер старий видавався Степану трішки божевільним. Напевно, так воно і було. Степан ще пару хвилин порозпитував діда про те, про се, та нічого путнього так і не почув. Сонце котилося до заходу, і йому треба було повертатися, бо паніматка хвилюватиметься. І не так паніматка, як її донька. Він давно вже запримітив, що старша Оленка дуже уважно за ним наглядає.

Степан посміхнувся, згадуючи чорноброву попівну Олену і, перед тим як вйокнути до коника, голосно крикнув:

– Бувайте здорові, діду! А мо’, усе ж підвезти?

– Ні-ні, хлопче! Мені навпростець, – махнув рукою дід кудись у далину. – Ох, уважив старого, нагодував! А скажи мені, молодий чоловіче, що тобі от зараз найбільше для щастя треба, га?

– Для щастя? – перепитав Степан. Пригода повторювалася. І не довго думаючи, випалив: – Та не багато: хочу бути попом.

Старий хитро посміхнувся, примружив ліве око і відповів:

– Дивні в тебе бажання, синку! Та що вдієш? Хай буде по-твоєму, Степане! Попом то попом! Їдь з Богом!

Степан здивовано дивився на діда. Отже, той самий дід.

– Діду, ви назвали мене на ім’я – Степаном. Але звідки ви знаєте, що я Степан?

– Ет! Ото маєш, – розвів свої сухі старечі руки старий. – А шо, ти хіба не Степан? То вибач мені, Іване!

І