Читати книгу - "Сезон гроз"

яких чародії підозрювали енергумена, носія демона, відбулися в околиці Ріссбергу, на безлюдних теренах, званих Тукайським Підгір’ям, порослому прадавньою пущею пасмі узгір’їв, що відділяли Темерію від Брюгге. Одні твердили, що назва пасма походила від легендарного героя Тукая, інші — що від чогось цілком іншого. Оскільки інших узгір’їв поблизу не було, то звичайно говорили просто «Підгір’я» і така скорочена назва фігурувала на багатьох картах.

Підгір’я розтягалося пасмом десь на сто миль в довжину, двадцять-тридцять в ширину. Воно, особливо у західній частині, було охоплене інтенсивним використанням і лісовою продукцією. Там відбувалося масштабне вирубування лісів, розвивалися промисли і ремесла, зв’язані з вирубкою та лісом. На пустках виникали селища, хутори, слобідки й таборища людей, що займалися лісовим ремеслом: постійні чи тимчасові, облаштовані так-сяк чи сяк-так, більші, менші, зосім маленькі. В даний час, згідно з оцінками чародіїв, на всьому Підгір’ї було близько півсотні таких поселень.

У трьох з них відбулися масові вбивства, після яких не залишилося жодної живої людини.

* * *

Сухі Скелі, комплекс оточених густими лісами невисоких вапняних горбів, був найбільше висунутим на захід краєм Підгір’я, західним рубежем району патрулювання. Геральт вже тут був, пізнав територію. На зрубі під лісом збудовано вапняник, велику піч, призначену для випалювання скель. Фінальним продуктом такого випалювання було негашене вапно. Коли вони були тут разом з Пінеті, той пояснив, нащо потрібне це вапно, але Геральт слухав неуважно і встиг забути. Вапно – негашене чи гашене — було доволі віддалене від сфери, що його цікавила. Але біля пічки виникло поселення людей, для яких згадане вапно було основою існування. Йому довірили охорону цих людей. Тільки це й було важливим.

Випалячі впізнали його, один помахав капелюхом. Він відповів на привітання. Роблю свою справу, подумав. Роблю те, що повинен робити. Те, за що мені платять.

Скерував Рибку до лісу. Мав перед собою якісь півгодини їзди лісовою дорогою. Близько милі відділяло його від наступного селища. Званого Плохачевою Рубнею.

* * *

За день відьми́н мусив здолати дистанцію у сім-десять миль — залежно від околиці це означало відвідини найменше кількох, найбільше кільканадцяти садиб, а потім повернення в умовлене місце, з якого перед заходом сонця хтось з чародіїв телепортував його назад до замку. Наступного дня схема повторювалася, але патрульованим був інший район Підгір’я. Геральт вибирав райони випадковим методом, остерігаючись послідовності чи схеми, які легко могли бути розшифровані. Попри це, завдання видавалося досить монотонним. Однак відьми́ну монотонність не вадила, при його професії він до неї звик, у більшості випадків лише терплячість, витривалість і наполегливість гарантували успішне полювання за потворами. Істотним було ще й те, що досі ніхто не платив йому за терплячість, витривалість та наполегливість так щедро, як чародії з Ріссбергу. Не можна було нарікати, слід було робити своє.

Навіть не дуже вірячи в успіх всього цього.

* * *

— Відразу ж після прибуття до Ріссбергу, — звернув він увагу чародіям, — ви представили мене Ортоланові та всім магікам вищого рангу. Навіть припустивши, що винуватця гоеції і різанини серед тих осіб вищого рангу не було, звістка про відьми́на мусила розійтися замком. Ваш винуватець, якщо такий існує, миттю зрозуміє, в чому справа, і затаїться, припинить свою діяльність. Повністю. Або ж дочекається, коли я від’їду, і тоді її відновить.

— Ми інсценізуємо твій від’їзд, — відповів Пінеті. — Твоє пізніше перебування в замку буде таємницею. Не сумнівайся, існує магія, яка гарантує таємність того, що має залишитися таємним. Повір, ми зуміємо використати таку магію.

— Отож, на вашу думку, щоденне патрулювання має сенс?

— Отож має. Роби своє, відьми́не. І не переймайся рештою.

Геральт клятвено пообіцяв собі, що не перейматиметься. Однак сумніви мав. І не беззастережно вірив чародіям. Мав свої підозри.

Але не збирався про них розповідати.

* * *

На Плохачевій Рубні дружно стукали сокири і дзижчали пилки, пахло свіжим деревом і живицею. Завзятим винищенням лісу займався тут дроворуб Плохач з численною родиною. Старші члени родини рубали й пиляли, молодші обстругували гілки із звалених стовбурів, наймолодші носили хмиз. Плохач побачив Геральта, вбив сокиру в стовбур, обтер чоло.

— Вітайте. — Відьми́н під’їхав ближче. — Як у вас? Все в порядку?

Плохач довго й понуро дивився на нього.

— Недобре, — відповів врешті.

— Чому?

Плохач довго мовчав.

— Пилу вкрали, — буркнув врешті. — Вкрали пилу! Що то таке, га? Чогось-те по зрубах їздите, пане? А Торквіл зі своїми чого по лісах валандається, га? Ніби сторожуєте, нє? А пилки крадуть!

— Я цим займуся, — збрехав Геральт, не червоніючи. — Займуся тою справою.

Плохач сплюнув.

* * *

На наступній Рубні, цього разу Дудковій, все було в порядку, ніхто Дудкові на загрожував і, мабуть, нічого не вкрав. Геральт навіть не стримував Рибки. Поспішав до чергового селища. Званого Варильнею.

* * *

Переміщення між селищами полегшували лісові дороги, розриті колесами возів. Геральт часто натикався на підводи, або завантажені лісовою продукцією, або порожні — ті щойно їхали за вантажем. Траплялися також групи піших мандрівників, рух був напрочуд жвавим. Навіть в глибині пущі рідко бувало зовсім безлюдно. Понад папоротями, наче хребет нарвала із хвиль морських, виступав інколи зад баби, яка навкарачки зривала ягоди чи інші дари лісу. Між деревами снувалася часом дивною ходою не менш дивна постать — з фігури й обличчя нагадувала зомбі, насправді ж виявлялася дідуганом-збирачем грибів. Інколи хтось з диким криком ламав хмиз — то були дітиська, потіхи лісорубів та вуглярів, озброєні луками з палиць і шнурків. Аж див брав, скільки шкоди потіхи спроможні були завдати природі за допомогою таких примітивних інструментів. Жахала думка, що колись потіхи підростуть і візьмуться за професійні знаряддя.

* * *

Селище Варильня, в якому теж панував мир і спокій, ніщо не заважало праці і не загрожувало працюючим, — вельми оригінально утворило свою назву від вареного тут поташу, матеріалу, вельми цінного для скляного і мильного промислу. Як пояснили Геральтові, поташ виробляли з попелу деревного вугілля, яке випалювали в околиці. Геральт вже відвідав — і мав намір відвідати сьогодні — довколишні селища вуглярів. Найближча називалася Дубовцем, а дорога до неї дійсно вела попри чималий гай з величезних вікових дубів. Навіть опівдні, навіть при повному сонці і безхмарному небі під дубами завжди панувала похмура тінь.

Тут, саме біля дубів, неповний тиждень тому, Геральт вперше зустрів констебля Торквіла і його відділ.