Читати книгу - "Сезон гроз"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли вони, в зеленому маскувальному одязі, з довгими луками на плечах, чвалом виїхали з-за дубів і обступили його з усіх боків, Геральт спершу прийняв їх за Лісничих, членів вельми нашумілої добровольчої парамілітарної формації, які самі себе називала Стражниками Пущі, а займалися полюванням на нелюдів, особливо ж — ельфів і дріад, та вбивством їх різними вишуканими способами. Бувало, що Лісничі звинувачували лісових мандрівників у сприянні нелюдям або торгівлі з ними, і за те, й за інше карали лінчуванням, а довести свою невинуватість було складно. Зустріч біля дубів могла скластися драматично й різко — тому Геральт полегшено зітхнув, коли зелені вершники виявилися охоронцями закону при виконанні обов’язків. Командир, смаглявий тип з гострим поглядом, представившись констеблем на службі бейліфа з Горс Велену, вимогливо і безцеремонно звелів Геральту назвати своє ім’я, а коли його почув, то запрагнув ще й побачити відьми́нський знак. Медальйон з зубатим вовком не тільки був визнаний законним документом, але й викликав виразне захоплення у охоронця закону. Естима, як видавалося, поширилася і на самого Геральта. Констебль зійшов з коня, попросив відьми́на про це ж і запросив на коротку розмову.
— Я Франс Торквіл. — Констебль, вийшовши з ролі острого службіста, виявився чоловіком спокійним і конкретним. — А ти — відьми́н Геральт з Ривії. Той сам Геральт з Ривії, який місяць тому в Ансеґісі врятував від смерті жінку й дитину, вбивши потвору-людожера.
Геральт закусив губу. На щастя, забув вже про Ансеґіс, про страховисько з бляшкою і про людину, яка загинула з його вини. Він довго карався, але врешті зумів себе переконати, що зробив стільки, скільки було можливим, що врятував двох, а потвора вже нікого не вб’є. Тепер все це повернулося.
Франс Торквіл мабуть не завважив, як після його слів спохмурнів відьми́н. А якщо й завважив, то не перейнявся цим.
— Виходить, відьми́не, — продовжив, — що ми обоє з тих самих причин по цих хащах їздимо. Злі речі, від весни почавши, діються на Тукайському Підгір’ї, дуже недобрі випадки тут трапилися. І час вже їм кінець покласти. Після різанини в Каблуках я радив чарівникам з Ріссбергу, щоб відьми́на найняли. Послухали, видати, хоч так-то слухати не люблять.
Констебль зняв капелюха і обтріпав його з голок та насінин. Його головний убір був того ж фасону, що й у Горицвіта, тільки що з фетру гіршої якості. І, замість чаплиного, прикрашений фазанячим пером.
— Я вже довгенько тут, на Підгір’ї, права й порядку пильную, — вів він далі, дивлячись Геральтові в очі. — Не хвалюся, але не одного розбишаку піймав і удекорував ним суху гілляку. Але те, що тут останнім часом коїться… На це треба додатково когось такого, як ти. Когось, хто у чарах розбирається і на монстрах знається, ні потвори, ні вампіра, ні дракона не злякається. І добре, тепер ми разом будемо сторожувати і людей охороняти. Я за свою дзядівську платню, ти за гроші чарівників. А цікаво, скільки платять за таку роботу?
П’ятсот новіградських корун, пересланих на банківський рахунок авансом, — цього Геральт не мав наміру виявляти. За стільки чарівники з Ріссбергу купили мої послуги і мій час. А через п’ятнадцять днів, незалежно від того, що трапиться, перешлють другу половину. Щедро. Більш ніж задовільно.
— Атож, напевно, чимало платять, — Франс Торквіл швидко зрозумів, що відповіді не дочекається. — Нічого, не розоряться. А тобі лишень так скажу: за таку роботу жодна сума не завелика. Бо то паскудна справа, відьми́не. Паскудна, темна і неприродна. Зло, яке тут шаліло, з Ріссбергу прийшло, головою ручаюся. Щось там чарівники накрутили і спартачили у своїй магії. Бо та їхня магія — як мішок гаддя: хоч як міцно не зв’язуй, а все щось отруйне вилізе.
Констебль глянув на Геральта, йому вистарчило цього погляду, щоб впевнитися — відьми́н нічого не розповість і не прозрадить ніяких подробиць умови з чародіями.
— Вони познайомили тебе з деталями? Розповіли, що сталося в Тисах, Каблуках і Роговизні?
— Частково.
— Частково, — повторив Торквіл. — Три дні після Беллетейну, селище Тиси, вбито дев’ять лісорубів. Середина травня, садиба пилярів у Каблуках, вбито дванадцятьох. Початок червня, Роговизна, колонія вуглярів. П’ятнадцять жертв. Отакий стан справ на сьогодні, відьми́не. Бо це ще не кінець. Голову ставлю об заклад, що не кінець.
Тиси. Каблуки. Роговизна. Три масові злочини. Отож, не випадок при праці, не демон, який вирвався і втік, бо партач-гоет не зумів його стримати. Це навмисна, попередньо запланована дія. Хтось тричі ув’язнив демона в тілі носія і вислав його убивати.
— Я чимало всього бачив. — М’язи на щелепах констебля сильно зворухнулися. — Не одне побойовисько, не одного трупа і не два. Напади, грабежі, бандитські нальоти, кровні помсти і наїзди, навіть одне весілля, з якого винесли шістьох небіжчиків, в тому числі жениха. Але щоб м’язи розсікати, щоб потім скульгавлених зарізати? Щоб скальпувати? Горлянки зубами перегризати? Живцем розшарпувати, з черева кишки витягати? А врешті виставляти пірамідки з голів зарізаних? Що то, питаюся, таке? Цього тобі чарівники не сказали? Не пояснили, нащо їм відьми́н?
Нащо чарівникам з Ріссбергу потрібний відьми́н? Аж настільки потрібний, що до співпраці його необхідно було змусити з допомогою шантажу? З будь-яким демоном і з будь-яким носієм чарівники завиграшки управилися б і самі, без особливих зусиль. Fulmen sphaericus, Sagitta aurea, от два перші-ліпші заклинання, лише два з багатьох інших, які можна використати проти енергумена з відстані ста кроків, і навряд чи він переживе використання. Ні, чародії воліли відьми́на. Чому? Відповідь проста: енергуменом став чародій, конфратер, колега. Якийсь з колег по професії викликає демонів, дозволяє їм ввійти в себе і мчить убивати. Він так вже тричі зробив. Але —чародіям не годиться лупнути колегу кулястою блискавкою чи продірявити золотою стрілою. Проти колеги потрібен відьми́н.
Він не міг і не хотів пояснити це Торквілу. Не міг і не хотів сказати йому те, що сказав чародіям у Ріссбергу. І що вони пропустили мимо вух. Бо що інше можна зробити з банальністю?
* * *
— Ви постійно так робите. Постійно граєтеся цією вашою гоецією. Викликаєте тих істот, витягаєте з їхніх рівнів, з-за зачинених дверей. Під ту саму пісеньку: ми будемо їх контролювати, підпорядкуємо собі, підкоримо, запряжемо до роботи. З таким самим виправданням: розкриємо їх секрети, змусимо виявити всі їхні таємниці, завдяки чому збільшимо силу власної магії, лікуватимемо і зцілюватимемо, ліквідуємо
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сезон гроз», після закриття браузера.