Читати книгу - "Країна Мумі-тролів. Книга друга"

хтось удома? — сторожко окликнув він.

Жодної відповіді. Чутно було, як від гойдання на хвилях ляскають відчинені двері, по голій підлозі перекочувалися ковтюхи пилюки.

— Маю надію, їм вдалося уціліти у цій катастрофі, — захвилювалася Мама. — Бідолашна родина. Цікаво, хто вони… Якось непорядно забирати у них дім…

— Люба, вода піднімається, — поквапив дружину Мумі-тато.

— Так-так, — похопилася вона. — Перебираймося!

Мумі-мама перейшла у свою нову домівку і розгледілася навколо. Досить нечупарними були попередні мешканці — це вона одразу помітила. Але з ким не трапляється… Нагромадили цілу купу старого непотребу. Прикро, що стіну знесло водою, та, зрештою, це не така вже й велика біда влітку…

— Де поставимо стіл? — одразу взявся до роботи Мумі-троль.

— Ось тут, посередині, — розпоряджалася Мама. Вона одразу заспокоїлася, опинившись у звичному оточенні меблів з багряно-червоною оббивкою та китичками. Чудернацька кімната відразу стала затишною. Задоволена Мумі-мама вмостилася у кріслі-гойдалці, поринувши у роздуми про портьєри та небесно-блакитні шпалери для нової вітальні.

— Від мого будинку залишився хіба флагшток, — зажурено зронив Мумі-тато.

— То був гарний будиночок, — утішаючи, Мама поплескала Тата по лапі. — Набагато гарніший, ніж оцей. Та мине небагато часу, і все повернеться на свої місця, ось побачиш… (Любий читачу, Мама глибоко помилялася. Ніщо не могло тепер повернутися на свої місця, бо будинок, до якого вони переселилися, був незвичайним, і мешкала тут раніше цілком незвичайна родина. Більше нічого не скажу.)

— Заберемо з собою стяг? — запитав Мудрик.

— Ні, хай залишається, — зітхнув Мумі-тато. — Він так гордовито майорить…

Дивний будинок з усією родиною Мумі-тролів поволі несло на хвилях Долиною. І навіть на підходах до Самотніх Гір вони все ще бачили веселу цяточку стяга, що тріпотів над водою.

Мама Мумі-троля накрила у своїй новій домівці стіл для вечірнього чаю. Стіл самотньо губився у величезній чужій вітальні. Його оточували стільці, поряд завмерли на сторожі комода з дзеркалом та білизняна шафа, але позаду них усе тонуло в темряві, тиші та пилюці. Стеля, де мала би висіти така люба серцю люстра з червоними китицями, була найдивовижніша у цьому дивовижному домі. Вона ховалася у загадкових тінях, щось там угорі баламкало і ворушилося, щось велике і незбагненне вигойдувалося туди-сюди у такт колисанню будинку на хвилях.

— Тут стільки всього незрозумілого, — пробурмотіла Мумі-мама сама до себе. — Але, зрештою, чому все повинно бути так, як звиклося…

Вона полічила горнятка на столі і помітила, що забули мармелад.

— От шкода, — пожалкувала Мама. — Мумі-троль так любить мармелад до чаю. Як я могла про нього забути?

— Можливо, ті, що мешкали до нас, також забули мармелад, — послужливо підкинув здогад Мудрик. — Можливо, не було куди його запакувати, або ж на дні залишалося так мало, що не варто було собі й голову клопотати?

— Та чи вдасться зараз розшукати їхній мармелад? — засумнівалася Мумі-мама.

— Я спробую, — запропонував свою допомогу Мудрик. — Десь у них мали зберігатися припаси…

І він рушив у пітьму.

Мудрик опинився перед єдиними дверима, він увійшов і зі здивуванням виявив, що вони паперові, а з іншого боку на них намальована кахляна піч. Потім видряпався вгору сходами, що обривалися у повітрі.

«Хтось зі мною жартує, — подумав Мудрик. — Але мені зовсім не весело. Двері повинні кудись відчинятися, а сходи — кудись провадити. Що трапиться зі світом, якщо рюмси поводитимуться як мюмлі, а мудрики — як гемулі?»

Тут панував страшенний безлад. Всюди валялися чудернацькі вироби з паперу, тканини та дерева — очевидно, речі, що набридли своїм колишнім господарям, а господарям руки не дійшли винести їх на горище або принаймні надати їм завершеного вигляду.

— Що ти шукаєш? — ошелешила Мудрика Доня Мюмлі, вискочивши зненацька з шафи, яка не мала ні полиць, ані задньої стінки.

— Мармелад, — відповів Мудрик.

— Чого тут тільки нема! Може, й мармелад знайдеться, — захоплено торохтіла Доня Мюмлі. — Дуже потішна була, напевно, сімейка!

— А ми бачили когось із них, — поважно повідомила Маленька Мю. — Він ховається від нас!

— Де? — поцікавився Мудрик.

Доня Мюмлі показала рукою у темний куток, де до самої стелі громадився всілякий мотлох. Ще там стояла прихилена до стіни пальма і сумно шурхотіла паперовим листям.

— Мерзотник! — прошепотіла Маленька Мю. — Зачаївся і чекає, щоб усіх нас повбивати!

— Заспокойся! — Мудрик намагався надати своєму голосові твердості.

Він підійшов до маленьких відчинених дверцят, принюхався, потім зазирнув до вузького коридору, що завертав за кут і губився в загадковій пітьмі.

— Десь тут напевно є комора, — мовив Мудрик.

Вони увійшли до коридору і побачили там ще багато маленьких дверцят.

Доня Мюмлі витягнула шию до таблички на дверях і з натугою прочитала по складах: «Рек-ві-зит».

— Гм, Реквізит. Ото вже ім’я собі придумав, мерзотник!

Мудрик набрався духу і постукав. Вони трохи почекали, але Реквізита, мабуть, не було вдома. Тоді Доня Мюмлі штовхнула двері, вони відчинилися.

Ніколи ще у своєму житті їм не доводилося бачити стількох речей нараз. Стіни від підлоги до стелі були завішані полицями, на яких безладно стояло все, що може стояти на полицях. Великі чаші з фруктами стояли разом з іграшками, лампами та порцеляною; залізні кольчуги затесалися поміж квітів та інструментів, опудал птахів і книг; телефони та відра громадилися впереміш з віялами, глобусами, рушницями, пачками з-під капелюшків, годинниками, вагами для зважування листів та всіляким іншим непотребом.

Маленька Мю перестрибнула з плеча сестриці на полицю. Вона глянула на себе в одне з люстерок і закричала:

— Погляньте! Я стала ще меншою! Мене зовсім не видно!

— То якесь несправжнє люстерко, — вгамувала запал крихітки сестра. — Ти ж існуєш!

Мудрик шукав мармелад.

— Варення, напевно, теж підійде, — мовив він і пошпортав у якомусь слоїку.

— Фарбований гіпс, — одразу визначила Доня Мюмлі. Вона схопила яблуко і спробувала відкусити шматочок. — Дерев’яне…

Маленька Мю засміялася. Але Мудрик не бачив нічого смішного. Усе навколо було несправжнім, спокушало барвистістю, та досить було простягнути лапу, як виявлялося, що це папір, дерево або гіпс. Золоті корони майже нічого не важили, квіти були зроблені з паперу, скрипкам бракувало струн, скрині не мали дна, а книжки не розгорталися.

Ображений до глибини душі, Мудрик розмірковував, який же в усьому цьому сенс, але не міг його віднайти.

«От якби я був ледь-ледь розумніший, — думав він. — Або хоча б на кілька тижнів старший…»

— А мені тут подобається, — сказала Доня Мюмлі. — Ніби нічого справжнього на перший погляд, та водночас щось таки є…

— Ти так гадаєш? — з мудрим виглядом запитала Маленька Мю.

— Не задавай дурних запитань! — розсміялася її сестра.

Раптом хтось пирхнув,