Читати книгу - "Сильмариліон"

гнаний родинними путами, волею Феанора та страхом постати перед судом валарів, позаяк багато хто з них під час Братовбивства в Алквалонде заплямував свої руки кров’ю. До того ж, зухвалі та запальні Фінґон і Турґон не могли стерпіти навіть думки про те, що доведеться облишити чин, до якого вони доклали рук, не довівши його до переможного кінця, якщо тільки йому судилося стати переможним. Отож, основна частина рушення нолдорів просувалася далі, й небавом пророковане зло почало проявлятися.

Нарешті ельфи добулися далеко на північ Арди і побачили перші зубчаки криги, що пливла морем, і збагнули, що наближаються до Гелкараксе. Бо на півночі землі Аману звертали на схід, західні береги Ендору (тобто Середзем’я) тяглися на захід, а поміж ними пролягла вузька протока, якою бігли одночасно студені води Окружного Моря та хвилі Белеґаеру, слалися безкраї тумани та смертельно холодна імла, в морських потоках тріщали, вдаряючись, льодяні гори й зі скрипом і скреготом терлись одна об одну глибоко затонулі крижини. Такою була протока Гелкараксе, яку доти ніхто, крім валарів і Унґоліанти, не наважувався подолати.

Тож Феанор зупинився на привал, і нолдори обмірковували, що мають чинити далі. Тим часом їх почали діймати холод і липкі тумани, крізь які не пробивалося жодного зоряного променя; чимало ельфів, особливо ті, котрі пішли за Фінґолфіном, пожалкували, що виступили в цей похід, і заходилися нарікати, проклинаючи Феанора та називаючи його призвідником усіх нещасть елдарів. Але Феанор, знаючи про що мовили ельфи, порадився зі своїми синами, і вони зрозуміли, що мають лише два способи вирватися з Араману та потрапити до Ендору: через протоку або кораблями. Проте Гелкараксе вони вважали нездоланною, а кораблів було обмаль, їх під час довгої подорожі ельфи чимало втратили, а тих, які залишилися, не вистачало для перевезення цілого рушення одночасно; крім того, ніхто не хотів жити на західних узбережжях, доки переправлятиметься перша партія: серед нолдорів уже пробудився страх зради. Тому в серцях Феанора та його синів визріло рішення захопити всі кораблі й відплисти раптово; вони-бо від часу битви в Гавані верховодили флотом, і набрали команди винятково з тих ельфів, котрі брали участь у битві та були зобов’язані Феанорові. І, начеб угадавши його бажання, зірвався північно-західний вітер, і Феанор з усіма, кого вважав вірним собі, потайки вислизнув із затоки та вийшов у море, покинувши Фінґолфіна в Арамані. Позаяк море було нешироке, він, правуючи на схід і трохи на південь, без втрат дістався до берега та першим із нолдорів знову вступив у Середзем’я, висадившись поблизу гирла затоки, названої Дренґіст, яка глибоко врізалась у Дор-ломін.

Але, коли ельфи зійшли на берег, Маезрос, найстарший із синів Феанора та колишній друг Фінґона — доки їх не розділили Морґотові брехні— звернувся до батька, мовивши:

— Тож кого з веслярів і на яких кораблях ти пошлеш назад, і кого вони привезуть сюди першим? Фінґона Відважного?

На це Феанор засміявся, мов причинний, і викрикнув:

— Нікого й ніяких! Те, що зосталося позаду, я вважаю не втратою, а всього лише зайвим тягарем у дорозі. Нехай ті, хто проклинав моє ймення, клянуть мене й надалі, нехай, жалібно виючи, повертаються у клітки валарів! Паліть кораблі!

Маезрос відступив і стояв одинцем, а Феанор наказав підпалити білі кораблі телерів. Отак у місцині, званій Лосґаром, при вході в Затоку Дренґіст, ярий вогонь, яскравий і страхітливий, знищив найпрекрасніші судна, які будь-коли долали морські простори. А Фінґолфін і його народ угледіли під хмарами червоний відблиск далекої заграви і збагнули, що їх зрадили. Такими були перші плоди Братовбивства та Судьби Нолдорів.

Тоді Фінґолфін зрозумів, що Феанор покинув його, залишивши вибір: або згинути в Арамані, або з ганьбою повернутися до Валінору, — і лють охопила його; крім того, він тепер як ніколи бажав будь-що дістатися до Середзем’я та ще раз зустрітися з Феанором. Довго поневірялися він і його рушення, але тяжкі випробування лише примножили їхню відвагу та витривалість; адже був то могутній народ, невмирущі старші діти Еру Ілуватара, щойно прибулі з Благословенного Краю, не обтяжені земною втомою. Молодо палахкотів вогонь у їхніх серцях, тож вони під проводом Фінґолфіна та його синів, а також Фінрода та Ґаладріель насмілилися ступити на терени суворої Півночі й, не знайшовши іншого шляху, врешті здолали страхіття Гелкараксе та важкопрохідні крижані гори. Тільки деякі грядущі діяння нолдорів труднощами і скорботністю перевершили цю відчайдушну переправу. Там загинула Еленве, дружина Турґона, і ще чимало ельфів знайшли свою загибель; і, коли Фінґолфін ступив-таки на Зовнішні Землі, рушення його дуже змаліло. Неприязнь почували до Феанора та його синів ті, хто йшов за Фінґолфіном і чиї сурми залунали в Середзем’ї в час першого сходу Місяця.

Розділ Х. Про синдарів

І от, як уже мовлено, на теренах Середзем’я міцніла влада Елве та Меліан, і всі белеріандські ельфи, від Кірданових мореплавців до мандрівних мисливців у Синіх Горах по той бік ріки Ґеліон, визнали Елве своїм володарем; і нарікся він Елу Тінґолом, Королем Сірою Мантією, мовою його народу. А народ той має ймення синдари — Сірі ельфи освітленого зорями Белеріанду; і хоч вони належали до моріквендів, однак під проводом Тінґола, навчені Меліан, стали найпрекраснішим, наймудрішим і наймайстернішим народом із-поміж ельфів Середзем’я. І наприкінці першого віку Мелкорового Ув’язнення, коли на Землі панував спокій і пишнота Валінору сягнула зеніту, народилася Лутіен — єдина дитина Тінґола та Меліан. І попри те, що більшу частину Середзем’я огортав сон, який наслала Яванна, завдяки владі Меліан у Белеріанді цвіли життя і радість, а ясні зорі сяяли, наче срібні вогні; там, у лісі Нелдорет, і народилася Лутіен, і, щоби привітати її, розпустилися, наче земні зорі, білі квіти ніфреділу.

І сталося так, що у другий вік Мелкорового Ув’язнення з-поза Синіх Гір Еред-Луіну до Белеріанду прийшли гноми. Вони звалися кгазади, проте синдари іменували їх науґрімами, Низькорослим Народом, і ґоннгірримами — Повелителями Каміння. Найдавніші помешкання науґрімів були на далекому сході, та гноми, за племінним звичаєм, вирили собі чертоги й палаци на східному боці Еред-Луіну; ті міста гномівською мовою називалися Ґабілгатол і Тумунзагар. На північ од величної вершини Бескиду Долмед стояв Ґабілгатол, чию назву ельфи своєю мовою переклали як Белеґост, Слюдоград; а на південь — Тумунзагар — мовою ельфів Ноґрод, Печерна Будова. Найбільшим гномівським володінням був Кгазад-дум, Гномівська Рудня — Газодронд мовою ельфів, який згодом, у дні темряви, одержав назву Морія; та він простягався далеко-далеко поза просторами Еріадору, в Горах Імли, й