Читати книгу - "Енн у Домі Мрії"

з одним старим капітаном, який розповість тобі багато дивовижних історій».

Проте Пол відповів їй, що, на жаль, не зможе приїхати влітку в Чотири Вітри. Наступних два роки він збирався навчатися за кордоном.

«Та коли я повернуся — неодмінно приїду в гості до вас, дорога вчителько», — писав він.

— А тим часом капітан Джим старіє, — журилася Енн, — і немає нікого, хто написав би його «книгу життя».

Розділ 18

ВЕСНЯНІ ДНІ

Під променями березневого сонця брезкла крига в гавані почорніла й покришилася; у квітні ж знову заблискотіли сині води в білих баранцях, над затокою повіяли свіжі молоді вітри, а сутінки, мов діамант, знову почав осявати вогник маяка Чотирьох Вітрів.

— Я така рада бачити його, — мовила Енн першого ж вечора, як уздріла в темряві спалах. — Узимку мені дуже його бракувало. Небо на північнім заході без нього було таке порожнє й самітне.

Земля під ясно-зеленими, тонкими й ніжними травинками здавалася надзвичайно пухкою. Ліси поза Гленом огорнув смарагдовий туман. Над прибережними долинами здіймалася казкова мла.

Живі й повнокровні вітри прилітали та відлітали, несучи у своєму диханні солоний присмак морської піни. Море сміялося, хизувалося собою, чепурилося й зваблювало, мов кокетлива красуня. Оселедець ішов косяками й рибальське селище прокинулося до життя. У гавані вздовж протоки юрмилися білі вітрила. Кораблі знов почали прибувати й відбувати.

— У такий весняний день як нині, — мовила Енн, — я знаю, що відчуватиме моя душа на ранок воскресіння з мертвих.

— Весною мені деколи здається, що я мовби як міг би стати поетом, якби в юності тим захопився, — відповів капітан Джим. — Я ловлю себе на тому, що пригадую всі ті рядки, які чув від Джона Селвіна шістдесят літ тому. Іншим часом вони не турбують мене, а тепер я мовби як мушу вийти на скелі чи в поля — і проказати їх усі, на повен голос.

Того дня капітан Джим привіз Енн цілий візок мушель для саду та букетик запашної чаполочі, яку він знайшов, блукаючи поміж дюн.

— Її тепер на нашому березі майже геть і немає, — пояснював він. — Багацько росло її тут, коли я був хлопчиськом. Але тепер зрідка й трапиться клаптик землі з нею, і то не тоді, коли хочеш його відшукати. Треба просто йти собі попри дюни, не думаючи про неї — і ось раптом уже в повітрі розлитий її аромат, і тоді бачиш її в себе під ногами. Я люблю її запах. Він мені нагадує матір.

— Ваша мати теж її любила? — запитала Енн.

— Цього я не відаю. Не знаю, чи вона колись і бачила її. Ні, то все тому, що в неї материнський запах — розумієте, не надто молодий, такий міцний, здоровий і надійний — правда, зовсім як мати. Дружина шкільного вчителя завжди клала віхтик чаполочі між носовичків. І ви так можете зробити, пані Блайт. Я не люблю купованих ароматів — але запах чаполочі нагадує про все належне до справжньої дами.

Спершу Енн без захвату поставилася до ідеї обкласти її клумби мушлями, котрі не видавалися їй гарними садовими прикрасами. Проте вона нізащо не хотіла скривдити почуття капітана Джима, тож удала втіху, якої не відчувала насправді, і сердечно йому подякувала. Утім, коли капітан Джим гордо продемонстрував їй клумби, по всьому периметру обкладені великими молочно-білими мушлями, Енн, на свій подив, виявила, що вони їй подобаються. У міському саду, ба навіть десь у Глені, вони були б геть недоречні, але цей старомодний приморський сад маленького Дому Мрії був просто-таки створений для них.

— Вони справді надзвичайно гарні, — щиро відгукнулася Енн.

— Дружина шкільного вчителя щорік свої клумби мушлями обкладала, — мовив капітан Джим. — Вона так гарно дбала за квітами. Дивилася на них і торкалася — отак — то вони й росли нестримно. Є люди, котрі мовби як уміють це робити. Ви теж така, пані Блайт.

— Не знаю, чи це так, — але я люблю свій сад і люблю працювати в нім. Дбати про все живе й зелене, що там росте, дивитися, як щодня з’являються нові малі бруньки та пагінці — це все одно, що брати участь у створенні світу. Зараз мій сад, як віра — «підстава сподіваного».[22] Але заждімо ще трохи.

— Я завжди чудуюся, як дивлюся на малесенькі, зморшкуваті коричневі сім’ячка й думаю, які то райдуги лежать у них, приховані, — мовив капітан Джим. — Коли я міркую про ті сім’ячка, то геть неважко мені вірити, що наші душі житимуть в інших світах. Ви ж і самі не повірили б, що є у зерні життя — часом не більше за піщинку, та й навіть колір і запах, — якби самі не бачили цього дива, правда ж?

Енн, котра відлічувала дні, мов срібні намистини на вервиці, не могла тепер ходити на дальні прогулянки до маяка чи гленською дорогою. Проте панна Корнелія й капітан Джим часто приходили в її маленький Дім Мрії. У життя Енн і Гілберта панна Корнелія незмінно приносила радість. Опісля кожного її візиту вони за боки бралися від сміху на згадку про її промови. Коли їй випадало завітати в гості до Енн разом із капітаном Джимом, слухати їхню бесіду було неабияким задоволенням. Вони провадили запеклу словесну війну — він захищався, вона нападала, — аж якось Енн дорікнула капітанові Джиму тим, як безсоромно він дражнить панну Корнелію.

— Я люблю піддражнити її, пані Блайт, — усміхнувся непокаянний грішник. — Це найкраща з усіх розваг, які є у мене в житті. Язик у неї гострий, мов той ніж. А ви з молодим лікарем із неї смієтеся незгірше й за мене самого.

Якось надвечір капітан Джим приніс Енн букет пролісків. У веснянім саду розливалося вологе й запашне морське повітря.

Над узбережжям линув молочно-білий туман, місяць-молодик майже тонув у нім, а віддалік над Гленом радісно мерехтіли сріблясті зорі. З-над затоки долинав сонний виспів церковного дзвона. Його мелодія пливла в сутінковому повітрі, зливаючись із глухим стогоном моря. Проліски капітана Джима додали останній, завершальний штрих цьому чарівному вечору.

— Цього року я ще не бачила пролісків, а мені так їх бракувало, — мовила Енн, ховаючи обличчя в квітах.

— Їх понад морем і не знайдеш, хіба на пустищах там, за селом. Я помандрував сьогодні в «край бездіяльності» й зібрав їх там для вас. То вже, певно, останні цієї весни — вони ледь не всі відцвіли.

— Який ви уважний і добрий, капітане Джим. Ніхто, навіть Гілберт, —