Читати книгу - "Чортів млин: Казки про чортів"

довгі смуги веселки, сережками, як затвердлі дівочі сльози, і заревів:

— Задрипанко, танцюй!

— Я б пішла танцювати, та не маю гарного намиста.

— Звідки ти взялася на мою голову! — заревів чорт. Схопив люто хвоста в зуби, вдарив ногою у двері і шугнув до сіней. Там стукав ратицею об долівку, вовтузився, з кимось бився. Потім так рвонув через поріг, що аж простягнувся посеред хати. Люто жбурнув Орисі намисто, та таке гарне, ніби хтось нанизав на золотий промінь вечірні зірки і крапельки роси.

— Відьмо, танцюй!

Орися вже мала все для танцю. Тепер не знала, що казати, тому почала мимрити і розтягувати слова:

— Я би пі-шла тан-цю-ва-ти, та не ма-ю такого віноч-ка, що світ не бачив.

— А щоб тобі! — оскаженів чорт. — Чи мені до шлюбу з тобою іти?

Забив хвостом по землі, аж курява піднялася в хаті. Уже хотів іти за віночком, але десь закукурікав півень, і чорт мов крізь землю провалився.

Вранці Орися забрала те вбрання і побігла у своє село. Одяглася, як на свято, і почала танцювати перед своїм чоловіком. Він так втішився, так звеселів, що скочив з печі і собі пішов танцювати.

Так Орися врятувала чоловіка, а злі люди поприкушували язики.

Парубок і чорт

Пас парубок уночі скот недалеко од ставу. Коло ставу лежав чоловік, а воно не чоловік, а лукавий перекинувсь чоловіком. А вовк крадеться, хоче його сонного з’їсти. Той парубок думає, що то чоловік — і крикнув:

— Ото, дядьку, вовк із’їсть!

Він як схопиться — та в воду. А той каже:

— Коли б я знав, я б і не казав; я думав, що чоловік.

Вовк побіг. Коли чорт виходить і каже:

— Ну, спасибі, дядьку, що ти мене од смерті одборонив. Одбороню і я тебе. Заберуть тебе в солдати, піймають тебе людоїди, будуть годувать на сало…

Забрали його в солдати, піймали його песиголовці (тії, що людей їдять), годують на сало. Уже вгодували, уже й пучки врізали — хотіли різать. Він і здумав про того. Коли той уночі й біжить. Там замки такі здорові — лукавий як добіг, то так і одчиняються. Він прийшов до його:

— А що ти, дядьку, живеш тут?

Каже:

— Живу.

— Поведи мене, де тут гроші є.

Каже:

— Боюсь, хотя мене одсіль як Бог виніс!

Він каже:

— Постій, не кажи так, що Бог виніс. Бог тебе не нестиме, а ще я буду нести.

Він пішов, де є гроші, три мішки набрав, виніс надвір, поскладав на себе. Той парубок сів — не вгадав, коли й додому одвіз.

Привіз до ставу, та туди, де чорти живуть. Так чорт:

— Ну, котрий одвезе чоловіка додому? Я вже відки віз?

Так всі не хочуть. Один кривий каже:

— Я довезу.

Поклали на кривого гроші.

— Гляди ж, — каже чорт, — тільки замітиш свою сторону, так і кажи: «Тпру!»

Вони біжать, куражка спала — парубок каже: «Тпру!»

Дак він:

— Чого ти?

Каже:

— Куражка спала!

— Далеко, — каже, — вертаться, п’ятсот верст убігли, як сказав «тпру»…

Чорт привіз його додому, під хатою положив і гроші тії.

— Гляди ж, — каже, — живи. Ми до тебе приїдем якраз у год, довідаємось, як ти живеш.

Так він жив год. Вони в год якраз і прийшли довідаться. Походили, та й пішли, та більше вже їх не бачив той парубок.

Правда колись була, та давно, мабуть!

Про вінчальний перстень, щастя і нещастя

Була одна жінка і занедужала. Коли вмирала, дала синові свій вінчальний перстень:

— Нікому не віддай, дитино, се буде твоє щастя і нещастя.

Отець привів мачуху. Вони любилися, а дитина росла, мов билина.

Якось хлопчик грався материним подарунком, обзирав його, чудувався, як блищить. Бо перстень був золотий. Мачуха піддивилась і вночі вкрала перстень, хоч хлопчик носив його на шиї на мотузкові.

Хлопчик дуже шкодував за перснем, нудився, глядав. І якось знайшов мачушин сховок. Коли вона увиділа, що перстень знов у хлопця, зненавиділа його і прогнала з дому.

Пішов він світом. Найнявся служити до одного ґазди. Робив, як віл. Але якось ґазда увидів у нього на шиї перстень і подумав: «Се не простий слуга». І прогнав хлопця.

А йому прийшла пора йти до війська. Там увидів у нього перстень один офіцер і почав просити:

— Дай мені!

— Не можу, бо се мамин подарунок.

І той офіцер завдався так на вояка, що горе. Напастував на нього, де лише міг. Тяжко було вояку. Думає: «Не видержу». Хотів застрілитися. А далі надумав, що ліпше втекти з війська.

Переодягнувся в цивільне, глядає собі роботу. Один ґазда, коли увидів здорового хлопа, якому треба дати добре їсти, сказав:

— Ти хіба би в чорта знайшов собі службу.

Зайшов леґінь у великі звори. Сів, зажурився. Дивиться: іде панок з паличкою. Розговорилися. Леґінь поскаржився, що не може найти собі службу:

— Кажуть, що хіба в чорта міг би найнятися за слугу…

— А я той! — каже панок. — Ідеш до мене?

– Іду.

Забрав його чортяка з собою в підземне царство.

— Будеш служити у мене три роки, — каже. — Дам тобі закон. Видержиш його — добре заплачу.

Вказав чорт на три котли й каже:

— Під цей будеш підкладати одно дриво, під цей — два, а під цей три. Котли закриті — і не смієш заглянути до них.

У котлах щось пищало, просилося. Та хлопець не нарушив закон.

От відслужив він свій строк, приходить панок і звідує:

— Та чи знаєш, хто в котлах?

— Ні.

— То дивися! — відкрив чортяка котли. А там була хлопцева мачуха, той ґазда, у котрого служив, той офіцер, що над ним збиткувався. У вогонь під мачухою слуга підкладав три дривчата, під котел з ґаздою — два, а під офіцера — одно.

Дав панок мішечок золота хлопцеві й виніс його на землю. Тільки не сказав, що за час служби у підземному царстві із файного леґеня той став страховиськом. А дзеркала тоді не було. Перше дзеркало зробив Соломон, аби в нього подивилася його мати і увиділа, яка вона стара.

Іде хлопець і видить: на дорозі стоїть карета, а коло неї офіцер збиткує свого слугу.

— Не збиткуй вояка! — каже хлопець офіцеру. — То гріх.

— Та бо він шкодував коней підганяти…

Офіцер не договорив, бо увидів страховисько.

Скочив у карету, гойкнув на коней — та звідти.

— Чого офіцер так збоявся? — звідує хлопець вояка.

— Бо ти дуже страшний на лице.

Замотав хлопець голову, що лише очі видно, і так прийшов проситися