Читати книгу - "Київські бомби"

class="p1">Навперейми вже метнулася постать. Фаїна раптом згадала: а в кошику ж лежав її револьвер, ох, як неакуратно, незграбно, до болю безглуздо…

Постріл.

Попереду, зовсім близько.

Та стріляли не в неї.

Незнайомий кремезний вусань у розстебнутому піджаку, з-під якого виглядала вишита сорочка, пострілом збив якогось завзятого солдатика, що біг попереду інших. У той самий час перед Фаїною — вона просто налетіла на нього! — виріс чоловік у тужурці, схопив за руку, і вона тут же, миттю, якось відразу впізнала його.

А той, хто назвав себе Полтавою та пообіцяв на прощання знайти її, напевне теж упізнав не таку вже й давню рятівницю.

— Сюди! — викрикнув хлопець, хоча Фаїна й без нього знала, куди тікати, інших шляхів перед ними просто не відкривалося.

Тепер помчали, тримаючись за руки.

Полтава буквально волочив її за собою, і Фаїна мимоволі здивувалася, звідки в цього худого й не зовсім зграбного юнака стільки сили. Пірнули в рятівну вулицю, не озираючись, позаду ще гриміли постріли, хто в кого стріляв — тепер уже неважливо.

Враз Полтава зупинився, так само різко, як ще кілька секунд тому біг, пустив її руку, рвучко розвернувся, гукнувши через плече:

— Тікай! Біжи, я сказав! — а сам уже витягав з кишені револьвер. Робив це не зовсім зграбно, рука, здається, трошки заплуталася, зашпорталася, дістати зброю так спритно, як хотілося, хлопець не зміг.

А потім раптом подався вперед, ніби збирався когось чи щось зупинити.

Зі свого місця Фаїна не могла бачити, що саме відбувається зараз на місці, яке стало для них усіх полем битви. Але черговий постріл раптом злився з голосним викриком болю, Полтава вигукнув з відчаєм та з не меншим болем у голосі:

— ВАКУЛА! ЧОРТ! ВАКУЛА! — І вона нарешті все зрозуміла.

Вусань.

Піджак.

Сорочка-вишиванка.

Тепер згадала і його.

Прорізна, бомба, листівка.

«Колії».

Розуміючи, що цього разу одному з них не пощастило, тепер уже Фаїна чіпко схопила Полтаву за руку, сіпнула:

— Не стій! Бігом!

Далі стискаючи руків’я в правиці, але, здається, зовсім не маючи наміру пускати «іграшку» в діло, Полтава, ще кілька хвилин тому — жвавий, спритний та навіть сильний, тепер ураз перетворився на перелякану, збиту з пантелику велику дитину. За інших обставин Фаїна і цьому дала б раду. Але зараз час працював проти них, тож вона гаркнула зовсім не по-жіночому, грубо й зло:

— Тікай, кажу! Вб’ють!

Що подіяло — невідомо, та Полтава справді вийшов зі ступору й побіг уперед, на ходу все ж таки ховаючи револьвер.

Вулиця виявилася короткою. Завертала вправо, потім за кілька десятків метрів розходилася. Фаїна тут ніколи не була, Полтава теж навряд чи добре знав ці краї, тож вони просто мчали вперед, не розбираючи дороги й повертаючи туди, куди підказували інстинкти загнаної дичини.

І Фаїна взагалі не здивувалася, коли раптом за наступним поворотом налетіла на Левіна. Той стояв, відхекуючись, відчув рух перед собою — скинув угору револьвер, та відразу розгледів, хто перед ним, видихнувши:

— Ти… ти як тут? Фаню, ти тут як?

— А… а ти? — тяжко й уривчасто дихаючи, вичавила із себе вона.

— Буває, — Левін витер тильним боком руки, в якій тримав зброю, спітнілого лоба. — Значить, вискочили. Не можна тут стояти. — Він тицьнув дулом на Полтаву: — Хто це? — Придивився, чомусь сплюнув: — Ясно. Старий знайомий. Ми часто зустрічаємося, тобі не здається, хлопче?

— Він прикрив мене! — різко кинула Фаїна. — Їх було двоє! І одного вбили на місці! З нами піде!

— Нікуди не піду! — Полтава зробив кілька кроків назад, знову якось зовсім по-дитячому мотаючи головою. — Не піду нікуди!

— Правильно! — вишкірився Левін. — Фаню, зайвого на себе не бери!

— Я знайду вас, — промовив хлопець, явно не знаючи, що ще треба зараз говорити.

— Вірно! — швидко мовив Левін. — Захочеш — знайдеш! Ми вже як рідні! Мене шукай на Ямській, салон мадам Сторожук. Прийдеш, покличеш її, скажеш — потрібен Яшка, там усе зроблять. Тепер — розлетілися!

Полтава не встиг оговтатись, як Левін із Фаїною розвернулися й зникли в сусідньому дворі.

Немов не було їх тут зовсім.

Десь дуже далеко співали безпечні вже для нього поліцейські сюрчки.

Але Полтаві зараз усе одно стало дуже страшно — адже для нього все лише починалося, він тільки тепер це зрозумів.

3

Київ, вулиця Бульварно-Кудрявська. Охоронне відділення

Спочатку ротмістр Підвисоцький роздивлявся розкладену перед ним на столі друковану театральну афішу з висоти свого зросту, схрестивши руки на грудях.

Пояснень від Чернова чекати годі — керівник філерів ніколи не давав їх одразу, витримував справжню театральну паузу, чекаючи, поки начальство саме попросить усе розтлумачити. Маленька слабкість тішила честолюбство, Сергій Іванович розумів заслуженого шпига й завжди пробачав йому. Більше того, підігравав, як оце зараз: нахилився, впер долоні в афішу, ще раз прочитав текст. Нічого сенсаційного, назва театру й вистави, перелік акторів трупи, відомості про час та місце показу.

— У чому фокус, Іллічу? — запитав нарешті. — Що тут треба розшифровувати?

На стіл поверх афіші лягло кілька театральних програмок, різні за змістом, але набрані й надруковані в одному місці, це було видно неозброєним оком. Підвисоцький уже знав, що повідомить йому Чернов далі, але все одно дав йому можливість насолодитися справді блискучим і доволі швидким результатом.

— Та що воно все означає?

— Як ви й прикинули, Сергію Івановичу, сліди так званих «коліївців» треба було шукати по тій їхній листівці. Наші хлопчики запхали носи в кожну друкарню, навіть туди, де точно нічого такого ніколи раніше не помічалося. Ось, маємо результат. Речові докази-с.

— Само собою, листівки друкувалися таємно, нелегально?

— Так точно, ваше благородіє. Тимощук, ви знаєте його, один з моїх кращих, підіслав туди свого агента з цих, з інтелігентів. Той досить легко увійшов у контакт з тамтешнім метранпажем. Антон Сапіга, у нас на нього дещо є, але не більше, ніж на когось іншого. Помічений у вуличних зібраннях, виступав кілька разів. Та коли кругом такий словесний бордель, усякий, хто в окулярах, лізе на паркан і щось собі вигукує. Нічого серйозного, нічого небезпечного. Підняли папери.

— Ну і?

— Викликали для бесіди пару разів. Не виявили нічого небезпечного. Нервовий, не надто стабільний, вчинки безсистемні. Поговорив з тими, хто працював по Сапізі… Загальне враження: дурень. З переконаннями, готовий їх відстоювати, аж слина летить на всі боки… Тільки, повторюся, нічого серйозного-с.

— До цього моменту.

— Так точно-с, до цього моменту, — кивнув Чернов. — Значить,