Читати книгу - "Не вурдалаки"

врожаю. Звичайно, ми були дуже раді, бо стипендію нам виплатять, а в колгоспі будуть годувати. Гроші нам за роботу не обіцяли платити, але ми всі були налаштовані на те, що гроші не головне, зараз потрібно допомогти країні зібрати врожай. І ми ладні були працювати, не покладаючи рук.

Нас розмістили в сільському клубі. Всім видали по одній ковдрі, яка мала нам слугувати постіллю. Дівчат розмістили на сцені, а хлопців подалі внизу. Дівочу імпровізовану кімнату від чоловічої відділяли лаштунки. Харчуємося ми в колгоспній їдальні, де все здається дуже смачним. Вдень працюємо з піснями. Дуже весело, бо з нашими хлопцями не засумуєш. То мишей наловлять і підпустять дівчатам, то кепкують з нас. Найчастіше нас посилають на збір помідорів та картоплі, але щодня відправляли двох студентів на збирання винограду та персиків. Звичайно, що я з нетерпінням чекаю свою чергу. Кому не хочеться задарма поласувати стиглим соковитим виноградом або наїстися досхочу персиків? Напрацюємося за день так, що ані рук, ані ніг не чути. Повечеряємо, помиємося, приходить вечір – і де дівається втома! Йдемо до клубу, а там темно, бо світла немає – є лише одна керосинова лампа на всю «кімнату». Поспіваємо, потанцюємо під «ля-ля-ля», проте все одно спати рано лягати не хочеться. Тоді натягаємо сухого хмизу, розпалимо величезне багаття, посідаємо навколо. Печемо картоплю та все мріємо про майбутнє. Ми знаємо, що в основному всі розлетимося в різні куточки країни, а мета у всіх одна: нести світло науки до народу, щоб не залишилося неграмотних людей. Мріємо про нове прекрасне життя в нашій країні, і ми незабаром будемо робити свій внесок у велику справу. Від однієї думки про причетність до такої великої місії перехоплює подих. Хочеться швидше закінчити навчання та приступити до роботи. А якщо подивитися з іншого боку – так не хочеться, щоб закінчувалося студентське життя!

Коли втома починає нас схиляти до сну, йдемо «додому». З Валею ми спимо завжди так: одну ковдру стелимо на підлогу, під голову складаємо акуратно сукні, під них ставимо взуття – це наша подушка. Іншою ковдрою вкриваємося. Так нам і зручніше, і тепліше.

…жовтня 1957 р

З листа Романа: «Сьогодні я був у наряді. Неподалік від цього місця стоїть у тихій задумі старий клен. Зажурився, напевне, бо час від часу грайливий вітер налітав на нього, путався у густому гіллі. Вітер безжалісно шарпав за поли клена, зриваючи яскраво-золотаве вбрання. Тоді листя виробляло піруети в повітрі, кружляло зграйкою і лише потім плавно лягало на землю, утворюючи суцільну жовто-помаранчеву ковдру. Я подумав про те, що мені доведеться споглядати таку картину ще двічі. Клен буде скидати листя і наступного року, і по тому ще один рік.

Мені до щему в грудях захотілося відчути себе на місці листочка клену. Я хотів би, як той листок, відчути вільне падіння. А задля чого? Заради тебе, моя кохана. Схотілося потрапити під порив вітру і прилетіти до тебе, щоб тихою, лагідною та ніжною ковдрою лягти до твоїх ніг…»

Я знову і знову перечитую ці рядки. Майже вивчила їх напам’ять. Але від цього вони не приїлися, не набридли, навпаки, кожне слово з листа Романа схоже на легенький подих весняного вітру – пестить слух, вносить в моє життя щось весняне, живильне, незабутнє…

…грудня 1957 р

З мого листа до Романа: «У нас із тобою один світ на двох. Різниця лиш у тому, що нас розділяє відстань. Її не можна подолати за допомогою часу, який сповільнив свій хід. Але вона легко долається за допомогою думки. Я думаю про тебе щохвилини, щосекунди. Я подумки розмовляю з тобою. Ти завжди поруч: коли я сиджу на лекціях, коли повертаюся додому, коли читаю та коли сплю.

Любий, коханий, єдиний! Я пам’ятаю всі наші зустрічі, пам’ятаю до кожної дрібнички, до кожного погляду. Навіть якщо нас щось розлучить і ти не будеш зі мною, наші побачення будуть стояти перед очима все життя, бо вони вже назавжди вкарбувалися в мою пам’ять. Ти – моє перше кохання. Ти – перше кохання і єдине…»

Я дуже часто пишу Роману листи. Не знаю, чи погано це, чи добре. Валя листується з Васею, але вони пишуть по одному листу в місяць. Вона вважає, що це нормально, бо можна один одному завчасно набриднути. Але я знаю інше: моя подруга дуже не любить писати листи. Вона була б не проти отримувати вісточку від коханого чи не щодня, але ж і Вася не любить писати. А я… Мені не доводиться пітніти над аркушем паперу, добираючи потрібні слова. Вони самі линуть з глибини душі легеньким подихом мого кохання, лягають на папір словами, щоб за кілька днів зігріти Романа своїм теплом в холодний грудневий вечір…

…січня 1958 р

З листа Романа: «Я сумую за тобою, кохана. Мені тебе так бракує! Хочеться доторкнутися до твого хвилястого та м’якого волосся, почути запах любистку та ромашки. Хочеться пропустити пасма волосся між пальцями, відчути, як воно приємно лоскоче обличчя. Хочу бачити, як легенький лапатий сніжок кружляє над твоєю головою та знаходить місце на твоєму волоссі…»

Любий, милий Романе! Пиши мені частіше, знаходь найкращі слова для мене, бо я так чекаю на них! Дівчата з інституту бігають на побачення, ходять в кіно, цілуються, закохуються, розчаровуються і знову шукають інше кохання. А я живу твоїми, Романе, листами…

…травня 1958 р

Ніна до цього часу зустрічається з Дмитром. Я ловлю на собі його погляди, в яких одночасно і захоплення, і біль. Роблю вигляд, що нічого не помічаю, і взагалі намагаюсь не попадатися йому на очі. Але є вечори, на які його запрошує Ніна. Одного разу він підловив момент, коли я залишилася сама, і запросив мене на танець. Було незручно відмовити, тож я прийняла запрошення. Я відчувала легке тремтіння його пальців на своєму тілі, тому не підняла голову, не звела на нього свій погляд. Дякувати Ніні, що примелася та майже силоміць відтягла Дмитра від мене.

– Невже вона така сліпа? – запитала мене Валя, кивнувши у бік Ніни.

– Що ти маєш на увазі?

– Те, що Дмитро кохає тебе до цього часу.

– Тобі здається.

– Ні. І ти це знаєш, – впевнено мовила подруга. – А ось на що сподівається Ніна? Не розумію.

…липня 1958 р

З мого листа: «Можливо, я повторюся, але я дійсно стала рабою чекання. Напевне, це тому, що любов