Читати книгу - "Вітер у замкову шпарину"

з того? То був лише міцний сидр. Якому чоловіку не закортіло б ковтнути трохи перед тим, як почути рішення жінки? До того ж вона це рішення прийняла. Майже.

Не встиг він і запитання своє поставити, як вона заговорила до нього зухвало. Так зухвало, як тільки могла.

— Син нагадав мені, що мотузку, яку розмотують у церкві, назад змотати не можна.

Великий Келз спохмурнів, хоча що його роздратувало: згадка про хлопчика чи шлюбна петля, — вона не знала.

— Еге ж, і що з того?

— Чи будеш ти добрим до Тіма й до мене?

— Еге ж, буду, яким тільки зможу добрим. — Він спохмурнів ще більше. Нел не могла втямити, злість то була чи збентеження. Їй хотілося сподівалася, що збентеження. Чоловікам, що різали, рубали дерева й боролися зі звіриною в лісових хащах, завжди було непереливки, коли йшлося про справи любовні. І від думки про те, що Великий Келз розгубився, її серце розкрилося йому назустріч.

— Даєш слово? — спитала вона.

Зморшки розгладилися. У чорній охайно підстриженій бороді зблиснули білі зуби — він усміхнувся.

— Еге ж, клянуся всім найдорожчим.

— Тоді я згодна.

Отож вони побралися. На цьому більшість історій закінчується. Але ця, хоч як сумно це казати, тільки починається.

На весіллі рікою лився ґраф, і як на людину, яка більше не вживала спиртного, Великий Келз залив собі в горлянку добрячу порцію. За всім цим стривожено спостерігав Тім. Але його мати наче й не помічала. Ще одне викликало в Тіма неспокій — на весілля прийшло дуже мало інших лісорубів, хоча була п’ятниця. Якби він був не хлопчиком, а дівчинкою, то спостеріг би ще дещо. Декілька жінок, яких Нел вважала своїми подругами, дивилися на неї зі стриманою жалістю.

Тієї ночі, коли було вже далеко за північ, Тім прокинувся від глухого удару і крику. Йому це могло наснитися, та схоже було, що ті звуки долинули з-за стіни, з кімнати, яку його мати тепер ділила (хоч як важко було в це повірити) з Великим Келзом. Тім лежав, дослухаючись, і мало не заснув знову, аж раптом почув тихий плач. І одразу ж за цим прозвучав голос його новоспеченого вітчима, тихий і сердитий:

— Та заткнися ти. Тобі не було боляче, не придурюйся, крові нема. А мені вставати завтра з птахами.

Плач стих. Тім прислухався, але більше не розмовляли. Невдовзі по тому, як Великий Келз захропів, заснув і сам Тім. А вранці, коли мати стояла біля плити і смажила яєчню, він побачив у неї на руці з внутрішнього боку, трохи вище ліктя, синець.

— Нічого страшного, — заспокоїла його Нел. — Я вставала вночі до вітру і вдарилася об стовпчик ліжка. Доведеться звикати знаходити дорогу в темряві, я ж тепер не сама.

«Так, оце мене й лякає», — подумав Тім.

Коли настала друга п’ятниця його шлюбного життя, Великий Келз узяв Тіма з собою до будинку, який тепер належав Болді Андерсону, ще одному багатому фермеру Лісового. Поїхали вони на Келзовій підводі. Мули, не змушені тягти колоди чи дошки залізного дерева, ступали легко — того дня підвода була порожня, тільки дві-три маленькі купки тирси лежали в задній частині, та ще витав невитравний кисло-солодкий запах лісових хащ. Із зачиненими віконницями та високою нескошеною травою, що вимахала аж до поколотих дощок ґанку, колишня хата Келза мала сумний і покинутий вигляд.

— От заберу свої ґунна, і нехай Болді розбирає все це добро на дрова, як на те його воля, — пробурчав Келз. — Про мене.

Як виявилося, з хати він хотів забрати лише дві речі: брудний старий ослінчик і велику шкіряну валізу з ременями та мідним замком. Вона лежала у спальні. Келз попестив її так, наче то був хатній улюбленець.

— Цього я покинути не можу, — сказав він. — Ніколи й нізащо. Це було батькове.

Тім допоміг йому витягти валізу надвір, але основна робота дісталася Келзу. Валіза була дуже важка. Коли вона опинилася у підводі, Великий Келз нахилився вперед, спершись на коліна, обтягнені наново (і охайно) зашитими штаньми. Врешті-решт, коли зі щік йому зійшли пурпурові плями, він знову попестив валізу. «А до моєї мами він ніколи не був такий ніжний», — подумав Тім.

— Усе, що я маю, помістилося в одну валізу. Що ж до хати, то чи Болді дав мені справедливу ціну? — Він з викликом поглянув на Тіма, немов чекав, що той буде заперечувати.

— Не знаю, — обережно відказав Тім. — Люди кажуть, сей Андерсон не щедрий.

Келз неприємно розсміявся.

— Не щедрий? Не щедрий? Та він скупий, як незайманиця на любощі, от він який. Нє, нє. Мені дісталися крихти замість скибки, бо він знав, що я не можу ждати. Поможи закріпити задній борт, хлопче, і гляди не байдикуй мені.

Тім лежнем не був. Він міцно прив’язав свій край борта мотузкою ще до того, як Келз спромігся закріпити свій — неохайним вузлом. Якби Тім зробив такий, батько б його висміяв. Коли він нарешті закінчив, то знову якось дивно погладив свою валізу.

— Усе тепер тут, усе, що в мене є. Болді знав, що мені потрібне срібло до Широкої Землі, знав чи ні? Скоро приїде старий «сам-знаєш-хто», і приїде з простягнутою рукою. — Він сплюнув собі між старі потерті чоботи. — А все твоя мати винна.

— Мама? Чому? Хіба ви не хотіли з нею побратися?

— Не пащекуй, хлопче. — Келл подивився на свою руку, неначе здивований, що вона стислася в кулак, і розтиснув пальці. — Малий ти ще, щоб розуміти. От виростеш і зрозумієш, як жінка може з чоловіка все до останнього грошика витрусити. Все, вертаймося.

Дорогою до козел він зупинився і глянув через валізу на хлопчика.

— Я люблю твою маму, і будь задоволений.

А коли мули припустили головною вулицею села, Великий Келз зітхнув і додав:

— Я й твого батька любив, мені його бракує. Без нього в лісі вже якось не так, та й сумно бачити, як Місті та Бітсі переді мною по стежині біжать.

Після таких слів Тімове серце (хоч і мимо його волі) трохи розкрилося назустріч кремезному сутулому чоловіку, який тримав у руках віжки. Та не встигло це почуття як слід розквітнути, як Великий Келз знову заговорив.

— Годі вже з тебе науки у тої прицуцуватої вдовиці. Уся така у вуалі, а трясеться так, що й не знаєш, як вона собі сраку підтирає, коли посере.

Тімове серце з грюкотом захряслося у грудях. Він любив дізнаватися все нове, і вдову Смек теж любив — з