Читати книгу - "Казкові пригоди Грайлика"

Б’є, як скажене. Я відбиватиму від стін шматки і складатиму отут, біля тебе. І підтягатиму тебе все вище й виіце. Аж поки не витягну з печери.

І Грайлик, не роздумуючи, взявся до роботи.

Та казати завжди легше, ніж робити.

І тяжка ж то була справа — насипати таку гору, щоб дістатися аж до виходу з печери.

Грайлик вибивався з сил, руки німіли, піт заливав очі, а справа, здавалося, стояла на місці. Та то тільки здавалося. Гора каміння поволі росла. Але й сил у Грайлика ставало дедалі менше.

«Може, Знай Умійович щось порадить», — подумав Грайлик. Проте, скільки не кликав Добриню Грайлик, той не відповідав. Мабуть, не було у Добрині зв’язку з цією печерою. Тому й Сумнівана не бачив і не знав, що він тут. Як потім дізнався Грайлик, то була так звана Мертва печера, де не було нічого живого. А чарифон і чаривізор, як ви пам’ятаєте, діяли тільки там, де був хоч корінчик якоїсь рослини, хоч одна жива її клітина.

Допомоги й поради чекати було годі.

Сумніван такий розгублений і нещасний, так йому болить нога, що у порадники, а тим паче помічники аж ніяк не годився.

Покладатися можна тільки на самого себе.

А втім — чому тільки на себе?

А — пам’ять?

Навіть у цілковитій самотності людина ніколи не буває цілком самотня. Бо пам’ять зберігає образи й голоси людей, з якими ти спілкувався, їхній розум, їхній досвід, їхні поради, слова і вчинки.

І пам’ять заговорила з Грайликом голосом його тата Усміхайла Петровича. Грайлик згадав те, що тато колись говорив:

— Ніколи не впадай у відчай, синку. Як би не було тобі погано, у яке б, здавалося, безвихідне становище ти не потрапив, — вихід завжди можна знайти. Добре подумати, докласти сил — і вихід завжди знайдеться. Людина сама не підозрює, якими можливостями наділила її природа. Треба тільки не втрачати віри й почуття гумору.

Саме на цю тему й писав зараз докторську дисертацію Усміхайло Петрович — про невичерпні безмежні можливості людини, фізичні й розумові.

І, згадавши ці татові слова, знесилений вкрай хлопчик знаходив у собі сили і знову брався до роботи.

Місяць уже давно сховався, рушив далі, і тільки зірки мерехтіли на чорному оксамиті неба. Була ніч. Грайлик лише трохи подрімав, прихилившись до кам’яної стіни. І знову взявся за кайло…

А коли зірки на небі погасли і зійшло сонце, воно побачило, як витягає Грайлик з печери нещасного Сумнівана.

Сумніван закліпав очима, заплакав і прошепотів:

— Так не буває!

А тоді глянув на Грайлика і усміхнувся крізь сльози.

Чи не вперше у житті бачив Грайлик, як усміхається Сумніван.

РОЗДІЛ XIII

«Нема питань!» — каже Бодя.

І раптом…

Разом із Сумніваном, здається, і сонце на все небо усміхнулося — так весело заграли-застрибали сонячні зайчики навкруги. І почувся сміх — дзвнікий, веселий сміх, наче сміялася вся Раптомандія. І несподівано біля Грайлика й Сумнівана гепнувся на землю великий оберемок уламків колючого дроту.

Глянули Грайлик і Сумніван, а нагорі—Табір Військового Виховання. І звідти той сміх веселий лунає. Розбирають діти огорожу з колючого дроту і радіють-сміються, аж гора Дідівщина ходором ходить.

Хотів Грайлик крикнути, щоб кидалися обережніше, а то іще в них попадуть, але не встиг. Вийшов з-за гори раптом велетень, бородатий, усміхнений, в окулярах.

— Ну як ви тут? — нахилився до Грайлика й Сумнівана. І по голосу одразу впізнав Грайлик Зная Умійовича Добриню.

— Та нічого, — втомлено проказав Грайлик. — От тільки Іван мій Сумніван ногу, здається, зламав. А ви вже на волі?

— Таж бачиш! — усміхнувся Добриня. — А нога — то не біда. От зараз гукнемо Бодю, і все буде в порядку.

— А хто такий Бодя?

— Наш майстренчук-костоправчук. Кістки вправляє, рани заживляє, здоров’я поправляє. Агов, Бодю!.. І поки Бодя з-за гори біжить, розкажу, що ж тут у нас сталося. Отож як завалила наша дітлашня скелею Голубу Печеру, кинулася до Кришталевої Оранжереї матерів визволяти. А вже з матерями разом — до палацу диктатора Гетька Першого Дурепи. Побачив диктатор, що непереливки, — втік.

А інші гетьки… Вони, чесно кажучи, давно і за жінками, і за дітьми скучили, але сказати боялися — диктатура! Зраділи, що жінки й діти нарешті на волі. А їсти ж хочеться. І жінки голодні, і діти. Кинулися гетьки нас визволяти. Щоб ми їх виручали. А ми — дзуськи! Страйк!.. Довелося гетькам ту скелю від входу до Голубої Печери, де харчі, самим одкидати. А почали працювати, чого ніколи в житті не робили, — і зовсім іншими стали. Вже й не гетьки.

— Так не буває,— пробурмотів Сумніван.

— У житті й справді не буває, щоб так швидко перевиховувалися, — усміхнувся Добриня. — Але у казках, свої закони.

Тільки сказав, аж тут Бодя з-за гори біжить, хекає. Підбіг.

— Що тут у вас таке?

— Та от ногу хлопцеві треба полагодити, — каже Добриня.

— Нема питань! — каже Бодя. — Нога — не голова. Ногу вправити — тьху!

Схилився до Сумнівана, обережненько ногу обмацав, потім раптом — р-раз! — Сумніван і оком зморгнути не встиг, як уже й все. Помастив Бодя Сумніванову ногу ще якимось мастилом чарівним запахущим, Сумніван аж засяяв радісно:

— Ой! Дякую! Не болить аніскїлечки!

— У нас кажуть: дякую, аж підскакую, — усміхнувся Добриня. — Ану давай — спробуй.

Підвівся Сумніван, став на ноги, підскочив трошки, потім вище, потім ще вище…

— О! Це вже по-нашому: справді, дякую, підскакую!.. А тепер — і вам, хлопці, спасибі від усієї Раптомандії! Дякуємо красненько. Без вас довго б ще нам у підземеллях у неволі мучитися… та й взагалі — хтозна, як би все повернулося.

— Та ну! — махнув Грайлик рукою.

— А я ж при чому? — почервонів Сумніван.

— Тебе б не було, і Грайлик, може, не був би таким настирливим. Відповідальність за тебе відчував… Ну гаразд, хлопці, намучилися ви у нашій Раптомандії від неприємних несподіванок, час уже вам і якусь приємну зробити. Правда?

Перезирнулися Грайлик і Сумніван. Опустив Сумніван очі, стиха прошепотів:

— Додому хочу…

Та й Грайлик уже так втомився, так втомився, — ні про що інше й думати не міг. Але промовчав — соромно було признаватися.

Знай Умійович Добриня подивився на них розуміюче і подав Боді якийсь знак.

І раптом…

РОЗДІЛ XIV

Три секрети Заги Маго

Це сталося так блискавично, що вони навіть не встигли опам’ятатися. Щойно перед ними стояли Бодя і Добриня, і вмить вони зникли, а натомість з’явилися Женя-Жменя, Галочка, Миня, Юля-Танцюля, Розбишака-Заважака та інші