Читати книгу - "Ліцей слухняних дружин"

Я хочу бути чистою. Знову бути чистою, як у той щасливий день, коли пані Директорка повела мене до дортуару…

Повернулася Ліл. У руках вона тримала сукню і капці.

Я подякувала і знову втупилась у книгу, щоб вона не помітила, що моє обличчя мокре, а очі — червоні.

— Після третьої мене змінить Рів, — сказала Ліл.

— Співчуваю, що ви витрачаєте на мене час, — сказала я.

— Такий порядок, — зітхнула Ліл і взяла з ліжка своє «Домоводство».

Розмову було закінчено.

Певно, Ліл все ще сердилася за те, що ми вважали її брехухою.

Я чомусь згадала, як теревенили ті стрітівські дівчата у вбиральні — хоч і незрозуміло, але весело і швидко, розуміючи одна одну з півслова. Гомоніли, не замислюючись, що можна казати, а що ні.

От якби я могла так само вільно і невимушено побалакати хоч з кимось, порадитись, розповісти про свої сумніви!

— Про що ти читаєш? — запитала я Ліл.

Вона відірвала очі від сторінки.

— Готуюсь на завтра, — сказала вона.

— А що буде завтра?

— Консервування. Цого року багато яблук і вишень…

— А-а-а… — сказала я.

Ліл знову встромила ніс у книгу.

— Ліл… — знову покликала я, і вона незадоволено поглянула на мене. — Ти коли-небудь хотіла вийти за паркан?

— На все свій час, — повторила вона слова пані Директорки, котрі ми не раз чули на загальних зборах.

Я кивнула. Але не заспокоїлась.

— Ліл, — знову покликала її, - а ти не боїшся?

— Чого? — не зрозуміла вона.

— Ну… що там, — я кивнула за вікно, — все буде не так, як ми те уявляємо.

— Послухай, Пат, з мене досить! — розсердилась Ліл. — Ні про що таке я більше думати не хочу. І не буду. І тобі не раджу.

Так, точно, вона ще злилась на нас.

Ліл сиділа переді мною, мов стіна, битися в яку не було жодного сенсу.

— Ліл, — знову покликала я. — Що таке колібрі?

— Це така маленька пташка, — не відриваючи погляд від книги, сказала Ліл, — вона живе на квітах і харчується нектаром.

Я це знала і сама, але мені дуже захотілося вимовити це слово…

— Ліл!

Вона знервовано відкинула книгу:

— Ну що? Що? Що ти від мене хочеш?!

Ого! Добре, що цей прояв емоції ніхто не бачив, крім мене.

— Ліл, — сказала я, — ти ж також думаєш про це…

— Про що? — буркнула вона.

— Про те, що буде з нами ЗА парканом. Про це думають всі. Але мовчать… Хіба це не брехня?

— Ти дійсно хвора, Пат, — сказала Ліл і поклала мені руку на чоло. — У тебе температура.

Я скинула її руку.

— Ліл, а те, що ми дивилися на бали і нікому про це не розповідали, хіба це не злочин? А сни, Ліл? Хіба тобі завжди сняться ті карети?

Вона дивилась на мене з острахом.

— Ти мариш, Пат? Я покличу Виховательку.

— Поклич, — сказала я, — і я розповім їй про щоденник Тур… Про те, що підглядали за балами.

— Ти… Ти… — Вона аж задихнулась від гніву і не могла вимовити ані слова.

— Ми очистимось, Ліл. Ми всі очистимось. Ми мусимо це зробити.

Ліл насупилась.

— Можливо, вам нічого й не буде через це, — нарешті тихо сказала вона. — Тобі, Рів, Озу і, звісно ж, Іті та Мії.

А от я не хочу повертатися, звідки прийшла.

Я була здивована.

— А хіба ти знаєш, звідки прийшла?!

Я побачила, як вона знітилася, а потім опанувавши себе, промовила:

— Напевне — ні. Але знаю, що не жила так, як ви.

Вона насупилась.

Певно, я зачепила її за щось живе.

А вона тихо додала:

— Я мало що пам’ятаю, але що таке бути голодною — знаю. Тут мене годують, взувають і одягають. Ти ж знаєш — я «пільговичка», мене сюди взяли з ласки начальства. Я хочу вийти заміж. І бути щасливою. Так, як інші.

— Як Тур? — запитала я.

— Навіть як Тур… — тихо промовила Ліл і додала: — Не будемо більше про це, Пат. Добре?

Ми знову занурились в своє читання. Я — про Катрусину любов, вона — про консервування. І більше не розмовляли.

Але я зрозуміла, що не сама в своїх небезпечних роздумах.

Проте поділитися ще небезпечнішими не могла. Боялась підвести Ліл!

Заплющила очі і вдала, ніби сплю. Але крізь прикриті повіки я знову відчувала на собі її погляд.

Почула, як вона підняла з підлоги мої старі капці, покрутила їх в руках, сколупнула з підошви кавалок вологої землі, розтерла його в пальцях, навіть понюхала і поставила капці на місце…

Удень до мене прийшли відвідувачі — дівчатка молодших класів.

Слухати їхні веселі голоси, якими вони заспівали кілька пісень, було нестерпно. Пані Вихователька диригувала цим самодіяльним хором, дівчатка витягували шиї, старанно відкривали роти, намагаючись співати в унісон.

Співаючи, вони з цікавістю розглядали мене.

Ми так само ходили відвідувати своїх старших колежанок, коли ті хворіли, взимку приносили мед, влітку — квіти. Це називалось «офіра благочинності».

Цікаво, подумалось мені, чи хтось з них протопче стежку на дах бальної зали, як це зробила я…

До дев’ятої години вечора зі мною залишалась Рів. На відміну від Ліл, вона жваво переповідала події, що відбувалися поза межами лазарету — хто що сказав, хто скільки ягід назбирав, хто в чому був одягнутий і таке інше. Я робила вигляд, що слухаю. Кивала. Розтягувала вуста у посмішку. Чомусь її мова і побудова речень видалися мені штучними.

Дивно, що я раніше цього не помічала.

У цій же другій половині дня, починаючи години з шостої, на мене напав такий трем, що я змушена була накритися товстою ковдрою, адже з кожною годиною лікарняне ліжко перетворювалося на дедалі гарячішу пательню, на якій мене підсмажували живцем.

Зранку я точно знала, що нізащо більше не переступлю поріг, а точніше, підвіконня лазарету. Вдень почала вагатися, а увечері вагання переросло в тремтіння, сенсу якого я не могла збагнути.

Останньою до мене зайшла пані Вихователька. Ще раз принесла чай і сухарі, від яких мене вже нудило, поміряла температуру, помацала чоло. Сказала, що я маю жахливий вигляд і завтра вона мусить викликати лікаря з міста.

Потім вона побажала мені доброї ночі і пішла, зачинивши двері на ключ…

Розділ шостий. Ланц

Часом, щоб продовжувати жити, треба знайти точку відліку.

Ту нову і несподівану емоцію, від якої в тобі знову народиться щось важливе і величне — те, через що ти черговий раз здригнешся і захочеш іти далі.

Ця точка може бути незначною, не революційною для всього людства