Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

молода людина. Реальність його мрій підтверджували персонажі, які раз у раз проходили повз нього. За яких півтори години чекання він побачив молодого Райкіна, Ширвіндта-Державіна, Фєдосєєву-Шукшину, Валентину Тализіну та ще кілька знайомих артистів, чиїх прізвищ він не пам'ятав. А головне, він побачив свого кумира — Людмилу Гурченко, що остаточно переконало Бориса — він на правильному шляху! Проте сувора реальність виявилася сильнішою за мрії.

Усі, хто знають Романа Григоровича Віктюка не за чутками, не тоді, коли він дає прекрасні свої інтерв'ю чи майстер-класи й намагається випромінювати сяючу чарівність, щедро обдаровуючи співрозмовників силою власних талантів, а саме тоді, коли йому не вдається репетиція чи щось не клеїться в особистому плані, можуть підтвердити цю думку, згідно з якою Віктюк враз може перекинутися на страшного вовкулаку, що розриває співрозмовника чи артиста, байдуже, одним рухом щелеп. Для всіх великих режисерів ця риса є притаманною, бо з артистами, суками й покидьками, інакше не можна. І треба ж такому статися, що Боря, наш маленький, беззахисний Боря у красивій шовковій білизні під сподом свого сірого костюма потрапив «під роздачу» саме в той момент, коли мрії сповіщали йому зовсім протилежне.

Того дня репетиція у маестро не вдалася. Молоді артисти «лажали», скавчали, стогнали, недочували, недобачали, не тримали наскрізну дію, поводили себе, як «цілки на панелі», і все це в якусь мить призвело не до удаваного (як це часто бувало для збудження загального тонусу репетиції), а до справжнього емоційного вибуху: «Щоб ви здохли, підари нещасні! Щоб ви закінчили свої дні у театрі Радянської Армії! Щоб у вас хуї повідсихали, а жопи позаростали!» — багато страшних слів вирвалося тоді з вуст маестро і, в розпачі покинувши репетицію, він побіг довгими коридорами до службового входу.

Десь о другій по полудні маестро Роман Віктюк у супроводженні півдюжини своїх підлабузників та аферистів-адміністраторів блискавкою проскочив через фойє повз Борю так швидко, що він навіть не встиг зреагувати на той рух. Добре, що на вулиці була холодна московська осінь, а маестро залишив верхній одяг у гардеробі. Та хвилина, поки він одягався, й дозволила Борі згрупувати зусилля та зустріти Віктюка вже на вулиці, коли той посунув до чорного «Мерседеса», що мав везти його у Мосраду на засідання комітету, де якраз вирішувалося питання про надання режисеру Віктюку приміщення для власного театру.

— Романе Григоровичу, Романе Григоровичу! — ледь не грудьми загородив йому шлях Боря. — Я прибув з Києва, вислухайте мене, будь ласка, я вас дуже прошу…

Але Віктюк навіть не зупинився. Зосереджений на якійсь глибокій внутрішній думці він тараном пер до машини й раптом, різко зупинившись, звернувся до молодика зі свого оточення, який тримав напоготові ручку й блокнот:

— Скажи тим сракам недойобаним, що коли завтра зранку вони не повторять, блядь, мені усі мізансцени, синхронно із музикою, то можуть пиздувати на хуй, куди очі дивляться. Так і скажи цьому, блядь, Вінограду, що коли він буде ще хоч раз цілку корчити, хай пиздує під три чорти! Зрозумів? Так і скажи…

— Та я не зрозумів, репетиція завтра буде чи не буде? — молодий запопадливо зазирав Віктюку в очі.

— Ти що, єбанутий, Стасік? — Віктюк, здавалося, щиро здивувався й тихо додав: — Звичайно, буде!

— Романе Григоровичу, Романе Григоровичу! — спробував привернути до себе увагу Боря Маргуліс. — Я спеціально приїхав до вас з Києва, вислухайте мене, будь ласка…

На ті слова Віктюк приклав до грудей кулак і, захитавши головою, наче з останніх сил, попросив…

— Слухайте, молодий чоловіче, я вас благаю, ідіть на хуй… Пиздуйте назад в свій Київ, блядь, сраний, Хуєжоповск чи якусь іншу Тьмутаракань… Залиште мене у спокої… їй-бо, не ображайтесь, ви ж бачите, в якому стані я… Залиште мене у спокої…

Ну, що ж можна сказати… Інколи, здавалося б, єдина неконтрольована емоція чи вислів можуть вплинути на долю усього світу. Так було з Адольфом Гітлером, коли його не прийняли до Віденської художньої академії і він поклявся помститися усьому світові. Так сталося і з нашим Борею, який, стоячи на пронизливому московському вітрі, поклявся будь-що помститися цьому «гнойному підору Віктюкові».

Ех, Романе Григоровичу, Романе Григоровичу, що ж ви наробили? Ви людина, яка так любить і поважає молодість, яка завжди пускає на свої вистави студентів, яка щиро віддає себе іншим, отак похапцем, а через те у кілька разів болючіше образили молодого фахівця. Дарма, після цього випадку Віктюкові, натурі тонкій і делікатній, кілька разів снилося некрасиве обличчя цього молодого чоловіка. Якось закарбувався в його пам'яті цей перебитий ніс, ці банькуваті очі повні сліз, перекошений рот і ця наївна блакитна хусточка на короткій шиї, вдягнена безумовно з метою йому сподобатися. Він навіть просив у Бога вибачення за той приступ гніву на адресу незнайомого молодого чоловіка з Києва, але нічого вдіяти вже не міг. Репетиція дійсно не вдалася, і молодик втрапив під гарячу руку. Ну, буває!

Але годі й казати, що з того часу нажив собі славетний режисер заклятого ворога. І хоча сили були нерівні, Боря Птіцин послідовно або, як зараз кажуть, «системно» діяв згідно зі своєю ж клятвою. Продавши чорний портфель, він купив зворотний квиток до Києва і, зосередившись на пошуку роботи, знайшов таки у редакції однієї з київських газет посаду редактора рубрики «культура». Відтоді він взяв собі за звичку щотижня писати якийсь пасквіль на усі вистави, що їх Віктюк ставив у Києві. Це були «Священні чудовиська» та «Мадам Баттерфляй» у Великому Державному Театрі. Писав він пасквілі і на інші вистави й так відточив свою майстерність, що якогось благословенного дня звернулася до нього одна дуже впливова особа і «замовила» цілу кампанію проти режисера на прізвище Хмельницький (сподіваюся, ви вже здогадалися, що тією «впливовою особою» був пан Мутний).

«Кампанія» вдалася на славу, і наш Борис отримав від «впливової особи» пропозицію зайняти місце завідувача літературною частиною у ВДТ, а заодно й стати його довіреною особою. За півроку з виставами Віктюка в репертуарі було покінчено. Молоді артисти, що грали там головні ролі, вирушили у свою «срану Москву до свого гнойного підара Віктюка». Борис отримав гарний оклад, плюс залишив за сумісництвом редакторську посаду в газеті і вважався у театрі дуже впливовою людиною. Отака карколомна кар'єра: хочте вірте, хочте ні, а ви кажете «Підарасів утискають у їхніх правах!». А дзуськи! Це мене, нормальну людину, підараси утискають у всіх правах, а самі живуть вільно, натхненно, плодяться і множаться!

Так от, якщо не брати до уваги вищенаведений ліричний відступ про