Читати книгу - "Том 10"

бо сей лист однаково в той день не пішов би,— такі-то ще доісторичні тут пошти. З Вашим листом того так вийшло, що він не застав мене в Євпаторії, отже, він пішов перше до мами у Ковель, а зтамвідти вже сюди, у Бессарабію. Я, бачте, виїхала з Євпаторії раніше, ніж думала, бо ще далеко до кінця купального сезону мене напав тиф, хоч і не дуже міцний, однак перебив мені цілу справу і я на який час переїхала в Бессарабію, щоб додому було ближче і щоб все-таки не бути серед поліських туманів осінніх. Багато мені спортив справи той дурний тиф, а все не стільки, як я думала, так що, сподіваюсь «вимащуся» хутко зовсім. Отже, тепер я не над морем, хоч і під ясним небом, тепер я над лиманом дністровим біля города Акермана у французькій колонії, в Шабі. Колонія ся заселена швейцарськими колоністами, що приїхали сюди в 20-х роках розводити виноград та оце розводять його і тепер. Жити тут нічого собі, тільки досить скучно, то вже нема що казати, але, врешті, не скучніше, ніж в Євпаторії. Краще б я хотіла тепер бути коло Вас, у ваших лісах, аніж отут «ходити понад лиманами»... Ба! Та що вже про се говорити! Нічого не поможеться. Що се вже Ви, дядьку, здумали слабувати? Се не гаразд! Ви вже краще мені залишіть ті звичаї, а для Вас воно не йде. Та я сподіваюся, що досі Вам голос вернувся, бо то мені мама писала, що Вам уже ліпше з горлом. Ще будете професорувати, ще й, може, я коли почую Ваші лекції.

Недарма Ви мене сварите за мій темний та безладний лист, бо, як собі пригадую, він справді вийшов у мене зовсім неподобний, а тому винен поспіх крайній та різні фантастичні плани, що мені крутилися в голові на той час. Тепер постараюсь писати інакше. Що я тоді писала про вплив порівнюючого методу на релігіозних людей, то я собі пригадала на той час один приклад, який бачила на власні очі (щоправда, я й не один такий приклад бачила). Колись у мене в гостях було дві молодих дівчини, дуже релігіозних, і один молодий хлопець, зовсім не рел[ігійний], і одного разу вступили вони в дуже завзятий теологічний спор, при тому, як звичайно, ніхто нікого на свою сторону не склонив, а тільки роздрочилися всі троє до крайності, бо всі троє, спорячи, не добирали виразів. Я до того спору не втручалася, бо він мені не подобався, коли ж потім мої люди заспокоїлись і зайшла у нас спокійна розмова про різні обряди та звичаї релігійні], то я почала порівнювати (наскільки тямила) наші обряди з чужими, наші вірування з «поганськими» — а при тому помагала мені Ваша брошурка,— то мої дівчата перше були дуже здивовані, бо деякі факти їм не були зовсім відомі, а другі хоч і відомі, та якось так раніше в око не впадали, а тепер теє все показалося їм у іншому світлі. Дедалі вони вже самі почали факти наводити і самі себе запевняти, що справді наші всі рел[ігійні] звичаї та поняття не з неба впали; дедалі бесідниці дійшли самі до такого «вольнодумства», про яке ще за три години і згадувати не хотіли. При тому ми вже не спорились, а просто собі вели розмову, і якось вона нікому так-то дуже вуха не дерла. Подібні до сього приклади мені не раз потім траплялось бачити. Щодо враження, яке робить Ваш юмор на деяких людей, то про се хіба не варт було й писати, але мені впали в око деякі юмористичні вирази в Вашому листі, а при тому я собі пригадала, яке враження зробила Ваша колишня стаття «Науковий метод в етнографії» на автора розправи, котру Ви розбирали в своїй статті. Був він дуже лютий, а навіть не міг сховати своєї лютості перед великим збором людей, надто ж він лютився, спогадуючи ті уступи, де Ви впадаєте в насмішливий тон (такі там були) . Взагалі мені часто приходилось чути, як деякі люди (найбільше «старі») казали, що Ви, коли не можете де взяти логікою або фактами, там стараєтесь взяти посміхом,— запевне се показує, що ті люди надто бояться посміху (навіть інший раз там, де його нема), а окрім того, у нас люди звикли, що наука та публіцистика мусять говорити мовою сухих, безстрасних мумій, а не живою мовою певної в своїх поглядах людини. А тепера більшість людМ у нас боїться живої мови, бо вона не дає їм спати спокійно і нагадує, що час би вже розпочати жити, а не то що у сні бавитись якимись туманними мрія^ ми. Однак я знов починаю туманно виражатись,— простіть! Спогадувала я ще про метаморфозу, яку тепер добачаю де-не-де, то се було сказано більше про чита-телів «Народу». Я знаю людей (і з молодих), що перше з великим пієтизмом відносились до галицького народов-ства, до нашого українства, потім до угоди і цілої тої галицької біди, так званої нової ери, так навіть, що не допускали жадної критики на се все, казали, що нам ще рано критикувати старе, бо ми ще нового нічого не зробили, а от народовці — на них і світ держиться, повали їх, то й все завалиться. Тепер же сі люди — найбільше під впливом «Чудацьких думок» — стали якось критичніше задивлятись на справи та навіть бажають безпощадної критики на наше національство, критики що б там не було, хоч би їх самих та критика мала розбити. Не знаю, до чого веде той критичний напрямок, а тим часом не без цікавості дивлюсь і жду, що далі буде. Докладно Вам сказати, що і як звертає на себе увагу в «Чудацьких думках», я тепер не можу, бо вже давно, як відбилась від всякого товариства, а в листах всього не допитаєшся. Знаю тільки, що про «Народ» і про Ваші статті в ньому говорять багато і говорять дуже різно: одні кажуть, що увесь «Народ» укупі з тими статтями слід би спалити, а вже ніяк не давати в руки молодим людям (ще, бачте, в нас інквізитори не перевелись!), бо то погибель і «образа божа», а другі кажуть, що то єдина можлива галицька часопись, треті ж не кажуть нічого, тільки як де запорвуть яке число, то зачитуються страх. Може, тепер є який новий рух, тільки я через тиф та через переїзди запустила переписку, розминулася з