Читати книгу - "Ольвія"

class="p1">– Як Ор поживає у світі предків? – запитав Тапур. – Задоволений чи у гніві?

– Ору зовсім кепсько у предків.

– Овва! Чому це? – Тапур ніби здивувався.

– У вождя скінчилося золото, а без нього там хоч вовком вий. А Ор все ж таки вождь, а не якийсь там пастух!

– Бідний Ор… – зітхнув Тапур. – То він вас, певно, прислав по золото? Невже йому ліньки було самому з'явитися?

– Чому він битиме ноги, коли у нього є слуги? – відповів той, з блискучими очима. – Ор гнівається на свого сина. «Що це за син, – кричить, – котрий забув свого рідного батька? Сам живе у достатку, а батько мусить злидарювати, як останній бідняк!..»

– І як же це я забув про батька? – похитав Тапур головою. – Ай-ай!.. Не годиться!..

– Одного разу Ор сказав нам: «Слуги мої найкращі! Вилізьте з могили, йдіть до мого сина, хай він не скупиться, а передасть мені побільше золота».

– Так і велів?.. – швидко запитав вождь.

– Так і велів, – спокійно повторив той, із блискучими очима. – Ще й пригрозив нам не повертатися до нього без золота. Тож мусимо слухатись його.

– О боги, як змінився мій батько у світі предків! – вигукнув Тапур. – Бо коли жив на землі, то нікому не довіряв золота. Ні синові своєму, ні жоні. А це раптом вирядив по золото слуг… Та ще таких, як ви… ненадійних.

– У світі пращурів всі довіряють один одному, – повчально мовив той, з блискучими очима.

Тапур швидко запитав:

– А чим ви доведете, що передасте золото у руки Ора?

– Але ж ми повертаємося на той світ.

– Гаразд… – погасив Тапур посмішку й зловісно додав: – Я вам охоче допоможу потрапити на той світ. – І зненацька швидко запитав: – А як поживає у світі предків мій брат, вождь Сак? Не гнівається, що я поховав його не в окремій могилі, а разом із Ором?

«Який вождь Сак у могилі Ора? – здивовано подумав ватаг. – У Тапура не було братів…»

Але той, з блискучими очима, впевнено відповів:

– Твій брат вождь Сак велів передати, що йому дуже тісно в одній могилі з Ором. Та й золотих прикрас у нього мало.

– Гм… – похитав головою Тапур, – доведеться й для брата передати золото. А більше Ор нічого не просив?

Троє перезирнулися між собою, а той, з блискучими очима, ляснув себе по лобі.

– Згадав… Ор прохав коней. Ті, що були у нього, геть постаріли і негодящими стали.

– Бідний Ор… – зітхнув Тапур. – Навіть коней позбувся… Ай-ай!

– Ми поспішаємо, – сказав той, з блискучими очима.

– А де взялася дірка? – раптом швидко запитав Тапур. – У могилі.

– Ми прокопали…

– А для чого?

– Але ж мусили ми якось вилізти з того світу? – сказав той, із блискучими очима. – Звідти прямих доріг немає.

– А може, навпаки? – хижо вишкірив зуби Тапур. – З цього світу ви хотіли пролізти у той? Наприклад, рилися по гробниці Ора, адже в Ора стільки золота. Але не встигли, тоді задумали мене обдурити. І видали себе за посланців Ора. Подумайте, не поспішайте, бо вам все одно доведеться повертатися у могилу… Ви ніби злякалися?.. Чого це? Хто виходить із могили, той і повертається назад у могилу. Чи не так?

Посланці Ора здригнулися, вовкуватими очима забігали сюди й туди, але тікати вже не було куди. Та й хіба втечеш від скіфів, як вони, наче птиці, літають на конях?

– Ми той… квапимося… – бліднучи, забурмотів посланець із блискучими очима. – Нам би золото і коней… – Він ще вірив, що виплутається. – Щоб швидше повернутися до Ора. Ор буде гніватись, що його слуги такі неповороткі.

– Потерпіть! – зловтішно протягнув Тапур. – А заодно і торби на золото приготуйте, та побільші. А ось коні вам ні до чого, у могилу і без коней полізете.

І він кивнув воїнам, ті враз оточили посланців Ора і наставили їм під ребра короткі мечі.

– Це зухвальство!.. – заверещав високий, та враз осікся, як тільки воїн підніс йому до рота жало меча.

– Заціпило? – насмішкувато запитав він.

Високий тільки кліпав очима.

– Ну, пройдисвіти, догралися?.. – процідив крізь зуби Тапур. – Поморочили голову – і досить! Ви кмітливі й хитрі злодюги, але перестаралися. Вам не вдалося пограбувати мого батька у могилі, а мене обхитрити.

– Мій вождь, – поштиво звернувся ватаг до Тапура. – Я не розумію тебе… Ор буде і справді гніватися, а мертві, кажуть, мстиві.

Тапур гнівно бликнув на нього.

– При чім тут Ор?.. – ледве стримуючи роздратування, вигукнув він. – Хіба ти не здогадуєшся, хто ці харпаки?

– Але ж вони просто забули на тім світі свою мову… – невпевнено протягнув ватаг.

– Ай, ватаг, не сподівався, що тебе так легко можна обдурити. Вбив собі в голову про якихось там посланців Ора. Хіба не бачиш, що перед тобою звичайнісінькі злодії, котрі розкопують могили наших батьків та прадідів. Вони й не відають, що в мене ніколи не було брата Сака і ніякого Сака я не ховав разом з Ором в одній могилі. Вони хотіли докопатися до гробниці Ора, щоб поживитися його золотом.

Ватаг схопився за голову.

– Ганьба мені, що повірив пройдисвітам!

– Ось чому з'явилася та дірка у могилі, через яку ти розмовляв з Ором і навіть здоровив його, коли він… ніби чхнув, – Тапур посміхнувся. – Тоді злодії принишкли в могилі. Вчувши, що ти звертаєшся до Ора, надумали удати із себе його посланців, аби якось урятуватися і заодно нас обдурити і втекти із золотом. Нічого не скажеш, хитрі лисиці. Одного не втямили: я споряджав Ора у світ предків і знаю тих слуг, котрих велів задушити і покласти у могилу. А ці навіть не скіфи, хоч сяк-так і вміють балакати по-нашому. Їм невтямки, що орли можуть напувати померлих, але тільки вождів, а не їх слуг. І вожді можуть оживати і повертатися, а слуги лишаються на тім світі навічно!

Посланці Ора затремтіли й попадали на коліна, навперебій заторохтіли чужою, незрозумілою мовою.

– Хто ви і звідки? – запитав їх Тапур. – Якого роду-племені?

– Ми з-за І-істру… – скіфською мовою відповів той, із блискучими очима. – Змилуйся, великий вождь.

– Я питаю, хто ви такі? Якого роду-племені?

– Фракійці…

– Прийшли у Скіфію обкрадати могили її вождів?

– Змилуйся, великий вождь. Ми ладні бути твоїми рабами.

– У мене досить рабів і без вас, – відповів Тапур. – Ви хотіли стати слугами вождя Ора. Так тому й бути. Я не хочу ображати свого батька. Віднині і довіку віків ви – раби Ора. Затямте: хто вилазить із могили, той у могилу і повертається!

І ось до могили Ора потяглася дивна