Читати книгу - "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"

Хоча завершальний кошмар виявився не зовсім кошмаром, а радше своєрідним прозрінням. Шоковою терапією, чорти б її…

Так ось, вечором другого дня я відлітав назад у Мехіко, все тою ж «Aviacsa» та тим самим допотопним «Боїнгом». До аеропорту мені знов треба було добуватися на таксі, однак цього разу я не мав можливості скористатися «ліцензованими» кебами. Відтак просто вийшов на авеню Costera Miguel Alemán і спинив перше ліпше авто із жовто-чорними шашками. Очікуючи, що водій зараз загне щось із п’ять сотень песо, я боязко спитав:

— Скільки до аеропорту?

«Неліцензійний» таксист оцінююче оглянув мене й апатично пробурмотів:

— Сто п’ятдесят.

— Сто п’ятдесят чого?!

— Песо.

Спочатку я аж присів, а потім ледь не потріскався від злоби й образи.

Удруге я заледве не луснув від люті, коли, поторгувавшись із водієм, збив ціну до ста тридцяти. Причому усю дорогу, поки ми їхали розімлілим від спеки Акапулько в напрямі аеропорту, мене не полишало гризуче відчуття, що коли б не перший шок, я цілком міг би доїхати й за сто десять…

Я не дуже

плакав, прощаючись з Акапулько.

VIII. Мексиканський волоцюга

My heart is like an open highway[77]…

Bon Jovi

Увага! В жодному разі не використовуйте попутки та не подорожуйте автостопом у Мексиці!

Застереження на форумі «TripAdvisor»

Того літа цілу Мексику охопила дорожньо-ремонтна лихоманка. На всіх більш-менш великих магістралях через кожні п’ять сотень метрів відгороджували чималий клапоть шосе, здирали старе покриття і клали на його місце нове. Всюди, куди не зирни, стовбичили котки й паруючі казани зі смолою. Від Мехіко лишилась одна дорога — 150-а мексиканська магістраль, Вона вела до Пуебли, і водії там не ризикували в’їхати у гарячий асфальт чи закатати в асфальт асфальтоукладчика. Саме туди я й подався.

Місце, де я мусив, як то кажуть, вшкварити по дорогах і почати звитяжницькі мандри автостопом, знаходилось за межею Мехіко. Я не знав до пуття, як туди добратися, тому вчинив за добре напрацьованою схемою: свиснув таксі й тицьнув пальцем у роздруковану карту. Після того, як я навмання вказав точку на голій трасі далеченько на південь від столиці, шофер довго і підозріло роздивлявся мене, але так нічого й не сказав, тож зрештою ми поїхали.

Таксист благополучно відвіз мене за місто. Всю дорогу він недовірливо позирав у мій бік, певно, гадаючи: що, в дідька, може знадобитися самотньому синьоокому неіспаномовному ґрінго на пустельній трасі за містом. Нарешті я розсудив, що ми від’їхали достатньо далеко, аби нікому не мозолити очей, торкнув водія за плече і тихо мовив:

— Спиніться тут.

Шофер пригальмував.

Вечоріло. З-під капоту таксі рівненьке попелясте шосе гадючилося вдаль, у долину Мехіко. Позаду щойно зникли останні будинки найбідніших кварталів нескінченного мегаполіса, праворуч зривався униз порослий буйною зеленню схил, а десь далеко-далеко на горизонті, на тлі безхмарного неба, бовваніло двійко засніжених піків. На дорозі аритмічно пульсувало два зустрічних потоки машин, які вже почали вмикати фари.

— Ви точно впевнені, що це тут? — ламаною англійською перепитав таксист.

— Так, упевнений, — сухо відказав я.

Потому я розрахувався, виліз із машини і витяг за собою наплічника. Таксист ніяк не наважувався рушати, адже, якщо не рахувати водіїв, які на захмарній швидкості проносилися повз нас магістраллю, я стояв на тій дорозі сам.

Нарешті водій знічено стенув плечима і поїхав. Там, де я наказав йому зупинитися, повороту не було, тому він помчав далі в напрямі низькодолу, шукаючи місце для розвороту. За хвилину чи дві жовте авто випливло на стрічній смузі, що вела назад у Мехіко. Таксист навіть сповільнив швидкість, проїжджаючи повз мене, — все чекав, а раптом я роздумаю. Він глипав на мене, наче на біснуватого, який лаштується скочити з моста з наміром вчинити самогубство.

Я помахав йому рукою й стримано усміхнувся, мовляв, їдь собі, чортяко, та не бери дурного в голову. І він поїхав. А я залишився стояти на узбіччі.

Стрімкий потік сріблястих машин обдавав мене теплим вітром, пилюкою та шерхотом шин. За спиною у димний смог, який сповзав із міста, осідало криваво-червоне сонце. Я закинув наплічник на одне плече і підійшов до краю дороги; спинився обличчям до лави машин і кілька хвилин вдихав тремке марево, яке ворушилось на сірому асфальті. А потім я утнув те, чого до мене, певне, не робив ще ніхто з українців на мексиканській землі. Я вистромив убік праву руку з міцно стиснутим кулаком і підняв догори великий палець…

* * *

У цьому місці мені б дуже хотілось наладити патетично-епічну історію про те, як я стрів, скажімо, американського водія-дальнобійника або простого мексиканця, який вільно володіє англійською мовою, або ще казна-кого, і як ми їхали курною дорогою, і говорили про життя, і про свободу і т. д. і т. п. Я б дуже хотів розповісти щось подібне і показати, як романтично подорожувати автостопом у Мексиці, і який я молодець, що насмілився на таке, попри усі застороги та невтішні передбачення. Однак я змушений ниньки констатувати невтішний факт, що у стихійних подорожах автостопом по мексиканських дорогах романтики не більше, ніж у недоварених пельменях.

Я довго стояв з вистромленим догори великим пальцем на розпашілій від денної спеки 150-ій мексиканській магістралі. Повз мене один за одним прошмигували різні автомобілі, від задрипаних хетчбеків до обважнілих трейлерів, але в кращому випадку водії просто не звертали на мене уваги. В гіршому — зиркали як на ідіота. Один раз поряд мене таки загальмував рожевий пікап, по самі вікна забризканий грязюкою. Але варто мені було заговорити англійською, як водій перелякано натиснув на газ та помчав уперед, ніби побачив за моєю спиною страхітливу примару.

Коли сонце сплило за горизонт, я був змушений визнати, що мій геніальний дорожній план тріщить по всіх швах. Звідтіля, де я стовбичив, не можна повернутися назад до Мехіко, оскільки не було звідки викликати таксі. Та навіть якби й знав, вертатись не було куди: згідно з тим же геніальним дорожнім планом тієї ночі я мусив ночувати у Пуеблі. Час для ночівлі неухильно насувався, чого не можна було сказати про Пуеблу, яка лишалась за двісті кілометрів від мене. «Навіщо ото було кокошитися, дундук? Взяв би й поїхав автобусом, як нормальна людина, — сердито думав я про себе. — Вже давно був би на місці».

А тепер облишмо мене на деякий час і послухаймо пізнавальну історію про мексиканські автобуси у стилі «National Geographic»…

Мексика славна достойним автобусним сполученням. Як на мене, мексиканські пасажирські перевізники