Читати книгу - "Шлях Абая"

вожак зграї. Він сам загриз уже з десяток овець. Обравши собі за нову жертву великого жирного барана, могутнім ударом він звалив його yа землю. Іса підбіг з піднятим шокпаром. Звір, що шалено рвав на шматки загривок барана, не підвів навіть голови. Іса щосили ударив вовка по тім’ю. Грізно заричавши, хижак обернувся і миттю кинувся на жигіта. Вдарити звіра ще раз було вже пізно: він був надто близько. Тоді Іса з раптовою рішучістю гіростяг поперед себе шокпар, звір наткнувся на нього грудьми. Це послабило розлючений стрибок, і страшна паща клацнула зубами на лівому плечі жигіта, не зачепивши тіла, а тільки розідравши чапан. Іса ривком звільнився від рукава і, відстрибнувши з гучним криком, якого вовки, звичайно, лякаються, ще раз махнув шокпаром.

Але тепер його квапливий удар припав не по носі вовка, а по голові. Струмок гарячої крові залив вовкові очі. Слабіючи, він все ж знову стрибнув до жигіта, розкривши пащу.

«Ну, видно, одному з нас не втекти,— подумав Іса,— Хай буде так!» І, кинувши непотрібний уже шокпар, він сам стрімко кинувся вперед і схопив вовка за горло. Стоячи тільки на задніх ногах, великий звір ніяк не міг звалити сміливого жигіта, а той, що було сили, немов залізними лещатами, обома руками стискав йому горло. Кров, струмуючи з розбитої голови вовка, липкими гарячими струмками текла по руках їси; звір хрипів, але все ще тримався на ногах, судорожно клацаючи зубами перед самісіньким носом жигіта.

Затерплі пальці їси дедалі більше втрачали силу, він сам уже ладен був у знемозі впасти, але страх ні на мить не закрався в його відважне серце. Скільки часу простояв він так, стримуючи могутнього звіра і намагаючись його задушити, він уже не уявляв.

І коли він відчув, що пальці його ось-ось розтиснуться, прийшла несподівана підмога. Слідом за Ісою з аулу послали ще одного бідняка, чабана Канбака. Почувши крики їси, він поспішив до нього. Іса зміг тільки промовити:

— Ніж… бий в серце…

Канбак витяг свій довгий ніж і завдав два смертельних удари в груди вовкові, що стояв на задніх лапах. Величезний, майже з лоша завбільшки, вовк важко звалився на землю, наче зрубане дерево. Разов з ним упав і Іса. Він і сам не розумів, яким нелюдським зусиллям волі тримався на ногах.

Побачивши, що ліве плече Іси і весь бік були оголені і задубіли на крижаному вітрі, Канбак, знявши з себе чапан, швидко закутав ним жигіта. Тільки-но Іса отямився, вони вдвох зібрали вцілілих овець. Виявилося, що з п’ятдесяти овець вовки загризли близько двадцяти, але деяких з них можна було ще врятувати.

Уже настав ранок, вітер почав поступово затихати. Земля, вкрита снігом, біліла. Канбак і Іса погнали овець до аулу. Забитих вовків вони зв’язали попарно, кожен волік за собою двох звірів.

Ще недавно тільки й мови в усіх було, що про наскок Базарали на такежанівський табун. Тепер усі заговорили про загнаних бураном овець і про напад на них зграї вовків. Але найбільше говорили про богатирську силу і відвагу такежанівського пастуха Іси, який сам забив чотирьох вовків, не маючи при собі ніякої зброї, крім палиці. Розповідь Канбака про єдиноборство їси з старим вожаком захоплювала всіх; люди казали, що нічого подібного вони не чули на своєму віку, віщували Ісі славу і багатство.

Але бідні люди, що добре знали скупість і неситу безсердечність Такежана та Азимбая, говорили своє:

— Хіба ці людожери оцінять його подвиг? Такий достойний жигіт гниє біля хазяйського порога!

— А що за подвиг захищати байську худобу? — казали другі,— Спрямував би він свою силу проти Азимбая, ото було б діло!

— Хіба добрий пастух кине в біді овець? Зглянувся на бідну худобу, забув і самого себе,— казали треті, краще за інших розуміючи І су.

Але всі ці пересуди вже не доходили до Іси. Одразу ж після бурану він звалився в тяжкій недузі. Він лежав у тісній, вузькій, наче димар, землянці. Низька стеля її була заснована задимленими, аж чорними, тонкими жердинами, між якими брудним лахміттям звисав старий очерет. Ця землянка поряд з кошарою називалася в аулі Такежана житлом пастуха. Жодного свіжого струменя повітря не доходило сюди, в двері вривався гострий запах овечого поту і сморід від гною. Не було й підлоги, замість неї — вогка кам’яниста земля. Замість вікна — уламок скла з байського дому, в кутках вічно жили похмурі тіні, немов у темній камері каторги. Печі в цій землянці не було, замість неї тільки напівзруйноване низьке вогнище з вмазаним у нього казаном.

Але нещасна сім’я була рада навіть цьому житлу. Принаймні малята тут були врятовані від постійного грізного вітру в юрті, від страшного виття осінніх ураганів над головою. До цієї землянки стара Ійс потрапила другого ж дня після бурану: боячись, що буря повториться і спричинить нові втрати худоби, Такежан поквапно перекочував на зимовище.

Ще в день перекочовування аулу Іса відчув тягар в усьому тілі. Він ледве ходив, його пригинало до землі. Одразу після переїзду в землянку він остаточно зліг. У нього почався сильний жар, дихання уривалось, він корчився в нестерпному болісному кашлі. Але більше ніж від хвороби, Іса терпів, бачачи злигодні своєї сім’ї.

Коли він був на пасовищі, йому мало коли доводилося заглядати додому, а тут усе горе сім’ї проходило перед його очима. Єдина годувальниця сім’ї, худа сіра корівчина, вже перестала давати молоко. Стара Ійс ранком гріла воду, кидала туди затверділий сухий сир, і це було єдине, чим вони харчувалися цілий день. Малята, напившись окропу, забиралися в куток і, лякливо поглядаючи то на матір, то на батька, сиділи мовчки. Дружина Іси кашляла дедалі частіше. І щодня всі з надією чекали повернення Ійс з байського дому: стара всю холодну осінь дубила шкіру, а тепер Каражан примусила її тіпати вовну, сукати вірьовки, плести аркани і недоуздки. І, приходячи смерком додому після важкої безперервної праці, стара мати приносила в сім’ю зароблений нею харч: залишки супу, об’їдені кістки, зіпсований сир, запліснявілу пшеницю, різні недоїдки. Та й це було святом для малят і деяка підтримка для дорослих.

Часом Іса жахався від думки про те, як живе його сім’я. Він зітхав, кидався на своїй підстилці, з безпорадної люті дряпав груди, пройнятий хворобою і непозбутним лихом. І коли якось Ійс сіла в його головах, Іса не витримав:

— Рідна моя, як важко нам… Так і кінчається життя, як пройшло, біля чужого порога… Що буде тепер з тобою, з