Читати книгу - "Над прірвою у житі"

мило всміхається. Ніс вона мала великуватий, а окуляри в якійсь залізний оправі — не дуже гарні, але обличчя було збіса привітне.

— Бо якщо ви збираєте гроші,— кажу, — то я теж трохи пожертвую. Візьміть у мене гроші зараз, а як збиратимете, то покладете й мої.

— О, це дуже мило з вашого боку! — каже вона. Тоді та друга, її товаришка, й собі звела на мене очі.

Ця друга, попиваючи каву, читала якусь невелику книжку в чорній оправі. Книжка була схожа на біблію, тільки дуже тоненька. Але однаково то було щось таке, як біблія. Обидві черниці снідали тільки кавою з грінками. На душі мені стало важко. Ненавиджу запихатися яєчнею з шинкою і т. ін., коли поруч їдять саму грінку, запиваючи її кавою. Вони таки взяли в мене на добродійні заходи десять доларів. Тільки всю дорогу перепитували, чи це не велика для мене витрата і т. ін. А я сказав, що грошей маю при собі багато. Проте вони, здається, не вірили. Але десять доларів кінець кінцем узяли. І так обидві дякували, що мені аж ніяково стало. Я перевів розмову на інше — те, се, а тоді запитав, куди це вони зібралися. Черниці відповіли, що обидві вони вчительки, щойно приїхали з Чікаго й мають намір працювати в якійсь монастирській школі — чи то на Сто шістдесят восьмій вулиці, чи то на Сто вісімдесят шостій. Одне слово, у чорта на болоті. Та, котра сиділа ближче до мене, в залізних окулярах, сказала, що викладає англійську, а її подруга — історію й американську конституцію. Цікаво, міркую собі,— от ненормальний! — що ж ця свята черничка, яка сидить ближче до мене й викладає англійську, думає про декотрі книжки з англійської літератури? Не конче про ті, де повно сексу тощо, а про ті, що про кохання і т. ін.? Взяти хоча б каналію Юстасію Вай із «Повернення на батьківщину» Томаса Гарді. Загалом вона там жінка не дуже жагуча чи там що, але все ж таки цікаво, що думає черниця, коли читає про ту каналію Юстасію. Я, певна річ, нічого такого не спитав. Я тільки зауважив, що з усіх предметів англійську знаю найкраще.

— Ой, що ви кажете! Ой, мені так приємно! — зраділа та, яка в окулярах, учителька англійської. — А що ви читали в цьому році? Мені дуже цікаво знати.— їй-богу, симпатична жіночка.

— Та ми проходили переважно англосаксів — Беовульф, Грендель, «Лорд Рендал, мій син» і таке інше. Але інколи нам завдавали домашнє читання. Я прочитав «Повернення на батьківщину» Томаса Гарді, «Ромео і Джульєтту», «Юлія Цеза…».

— Ой, «Ромео і Джульєтта»! Яке чудо! Вам, мабуть, сподобалося? — Поводилася вона зовсім не як черниця.

— Звичайно, сподобалося. Дуже сподобалося. Дещо не дуже, але загалом досить зворушливо.

— А що ж вам там не сподобалося? Не пригадуєте? Сказати щиро, якось незручно було розмовляти з нею про «Ромео і Джульєтту». Адже в тій п’єсі багато пишеться про кохання тощо, а вона ж як-не-як черниця і т. ін. Але вона запитала сама, й довелося їй дещо пояснити.

— Взагалі я не дуже в захваті від Ромео та Джульєтти, — кажу. — Обоє мені, звісно, подобаються, але… Сам не знаю. Часом вони мене просто дратують. Я хочу сказати, мені було куди сумніше, коли вбили Меркуціо, ніж коли померли Ромео і Джульєтта. Розумієте, Ромео взагалі перестав мені подобатися після того, як Меркуціо заколов отой другий, Джульєттин кузен, як його…

— Тібальд.

— Атож, Тібальд, — кажу. — Щоразу забуваю, як його звали. А винен сам Ромео. Він сподобався мені найдужче, каналія Меркуціо. Не знаю навіть чому. Всі ці Монтеккі та Капулетті теж нівроку, особливо Джульєтта, але Меркуціо… він… Мені просто важко пояснити. Він такий розумний, дотепний, і взагалі. Розумієте, мене завжди бере злість, коли кого-небудь убивають, особливо такого розумного, дотепного, і взагалі. Та ще коли не з його власної вини. Щодо Ромео та Джульєтти, то ці, зрештою, самі винні.

— А де ви вчитеся? — питає вона. Видно, не знала, як облишити розмову про Ромео та Джульєтту.

У Пенсі, відповідаю. Виявляється, про Пенсі вона чула. Чудова школа, каже. Ну, я не став сперечатися. Тоді та друга, котра викладала історію та конституцію, заявила, що їм пора збиратися. Я взяв їхній рахунок, та вони не дозволили мені заплатити. Та, яка в окулярах, забрала в мене рахунок.

— Ви й так повелися надто щедро, — каже. — Ви дуже милий хлопчик… — їй-богу, вона була симпатична. Трохи нагадувала мені матір каналії Ернеста Морроу, ту, з якою я їхав у поїзді. Особливо коли всміхалася. — Нам було дуже приємно з вами порозмовляти, — додала вона.

Я відповів, що мені теж було дуже приємно з ними порозмовляти. І я казав щиро. Та ще приємніше було б з ними розмовляти, якби я не потерпав, що вони з хвилини на хвилину раптом спитають мене, католик я чи ні. Католики всі такі — завжди їм треба знати, католик ти чи ні. Зі мною це часто трапляється — ще й через те, що прізвище в мене ірландське, а більшість корінних ірландців католики. Мій батько, щоб ви знали, колись був також католик. Та, одружившися з матір’ю, він це діло кинув. Але в католика завжди намагаються вивудити, чи він католик, навіть якщо не знають, яке в нього прізвище. В Гутонській школі я мав одного знайомого хлопця-католика, Луї Гормана. Він був перший, з ким я там познайомився. Того дня тільки почалися уроки, і ми з ним сиділи в черзі перед самими дверима до лікаря на отой проклятущий медичний огляд. Розбалакалися про теніс. Луї дуже любив теніс, і я теж. Він розповів, що кожного літа їздить на національний чемпіонат у Форест-хіллі, а я сказав, що також там буваю, і ми трохи поговорили про екстракласних гравців. Як на свої роки, Луї на тенісі зуби з’їв. Серйозно кажу. А потім, серед розмови, він ні сіло ні впало й питає мене: «Ти часом не знаєш, де тут у місті католицька церква?» Вся штука в тому, що з його тону я відразу здогадався: він хоче взнати — католик я чи ні. Ось у чому вся штука. Не те що він мав упередження абощо, ні,— просто йому хотілося взнати. Луї залюбки базікав про теніс і т. ін., але ж у нього на лобі було написано: якби я був католик, розмовляти зі мною йому було б іще приємніше. А мене цей кретинізм просто казить. Я не кажу, що через це вся наша розмова пішла котові