Читати книгу - "Весняні ігри в осінніх садах"

Я не мав навіть її адреси, бо писав на абонентську скриньку Якось мені спало на гадку, що все це може бути забавою. Хтось вирішив мене розіграти й тепер тішиться моєю наївністю, тихенько спостерігаючи за тим, як я дедалі надійніше втягуюся в нав’язану мені гру. Поступово ця думка чимраз настирливіше і настирливіше переслідувала мене, і врешті я перестав відповідати на її листи, зазначивши в останньому, що надалі спілкуватимуся з нею тільки віч-на-віч.

Минув тиждень, але не було дня, щоб я не зазирав до кишеньки, а коли минав другий тиждень, я став помітно нерву-ватися й навіть картати себе за таку поспішність. Раптом я усвідомив, що мені бракує цих листів і що необдуманим своїм ультиматумом я все зіпсував, розчавив, хоча разом з тим закрадалася й підозра, що, можливо, хтось таки мене розігрував, і зараз, коли я відмовився підтримувати листування, просто вичікує. Вичікує і стежить. Я став пильніше приглядатися до окремих працівниць газети, ловити на собі їхні погляди, які мені почали видаватися підозрілими й такими, що зачаїли у собі підступність. Я подумав, що вже те, як я, щойно прийшовши на роботу, нетерпляче кидаюся до своєї кишеньки з листами, мусило їх неабияк потішати. Ці підозри загострились, коли одного разу я замість того, щоб рушити до кишеньки, сів собі за стіл і почав розкладати папери. Приходив я на роботу завше по обіді, здавав свої сторінки й о четвертій-п’ятій був вільний. Того разу я віддавався роботі так, як ніколи, намагаючись навіть оком не зиркнути у бік листів. І ось коли я вже здав усі сторінки і сів спокійно переглядати свіжу пресу, то помітив, що трійця дівчат перешіптується, зиркаючи крадькома в мій бік, а коли одна з них поцікавилася, чому я не забираю своєї пошти, яка вже готова вивалитися з розбухлої кишені, я відчув величезне бажання убити їх усіх трьох. Натомість промимрив щось нерозбірливе, продовжуючи ловити на собі їхні зацікавлені погляди. В душі у мене бушував вулкан, і гаряча лава люті вихлюпувала в грудях. Я вже не мав сумніву, що став жертвою їхнього жарту, жорстокого, як на мене, підлого і такого, що вибачити неможливо. Я ледве стримався, щоб не висловити їм усе, що про них думаю, і піти, гучно грюкнувши дверима. Піти геть із газети і більше ніколи сюди не потикатися.

Але я опанував себе і, грайливо всміхаючись, запитав у дівчат, чому це їх так турбує моя пошта.

— Вона б нас ніколи не турбувала, якби ми не побачили, хто тобі вчора ввечері вкинув конверта.

Я отерп: що це має означати? Гра продовжується? А може, це не гра, а все відбувається насправжки? Але ж вона ніколи не приносила листів особисто, а надсилала їх поштою. Сумнівів не було: мене розіграли.

— І хто ж то був? — спитав я байдужим тоном, і на мить не зраджуючи ані свого гніву, ані нестримного бажання чимдуж кинутися до кишеньки.

— Така краля, що закачаєшся, — хіхікнула одна.

— Напевно, юна поетеса, — порснула сміхом друга.

— А я гадаю, то була панна зі школи кохання пані Алі-ни, — залилася реготом третя.

Ще мить — і я б, напевно, таки визвірився на них, але несподівано їхні обличчя посерйознішали, а очима вони втупилися у напрямку дверей, до яких я сидів спиною.

— О-ой, — закліпала одна з журналісток, — це вона...

Я рвучко розвернувся і побачив високу панночку з довгим

розпущеним волоссям і в коротенькій спідничці, з-під якої виднілися НОГИ (Господи, про що я пишу? Ясно, що ноги, а не колеса спортивного ровера. Але це були дійсно НОГИ, такі, за якими варто озирнутися). Так от, я дивився на її НОГИ в чорних панчохах, бо, власне, НОГИ впадали в очі перш за все, приковували погляд і не давали змоги сприймати нічого іншого поза собою. І треба сказати, що я був не один, хто витріщився на її НОГИ. Половина редакції споглядала це диво з захватом, половина — із заздрістю.

І ось тоді, коли мої очі пестили її кругленькі коліна, намагаючись ковзнути бодай на сантиметр попід краєць її спіднички, вона простягла мені квіти і проказала:

— Це вам.

Я приблизно знаю, як дарувати дівчатам квіти. Але як приймати квіти від дівчат — убийте мене — не знаю досі. Коли це було на сцені в «Не журись!» — там усе ясно: береш букетик, цьомаєш у щічку і шепочеш: «Після концерту зайдіть за лаштунки на каву». Були такі, що приходили. Переважно ті, які в сценічному яскравому освітленні виглядали набагато привабливіше, аніж тоді, коли з’являлися за кулісами.

Вона була значно гарнішою, ніж я уявляв її. Це юне со-творіння випромінювало сяйво розквітаючої краси й свіжої принади, великі чорні очі й здорові рум’янці на ледь припухлих щічках — а я вже, як джміль, замерехтів невидимими крильцями, і душа моя загула від нервового збудження.

Я взяв квіточки з таким виразом, мовби приймав гуманітарну допомогу від Монгольської республіки. Руки тремтіли, я розкрив рота, але збунтовані слова переплелися в суцільний клубок, розмотати якого я мав сили. Мені хотілося запитати її, чи вона і є тією самою дівчиною, що писала мені листи, але раптовий острах, що це не вона, стримав мене. Ні, тут розмовляти я не міг, це було б рівноцінне самогубству. Коли стільки пар очей їсть тебе і з нетерпінням чекає, що далі буде, стає дедалі важче зосередитися, підшукати потрібні слова.

— Ну, чао! — театрально махнув я рукою всім свідкам цієї сцени і, взявши панну попід руку, повів її геть, не забувши вручити квіти секретарці, щоб поставила у вазу на моєму столі: не вистачало ще, аби я з квітами валандався.

В очах панни грали бісики, вона неприховано тішилася з того ефекту, який справила на мене. Її пухкі вишневі вуста здавалися втіленням цноти. Ми вийшли на Академічну, і я врешті видушив із себе:

— Отже, це ти та таємнича Мар’яна.

Не почувши заперечень, я почав щось молоти про її вірші: що вони цілком добрі, навіть дуже добрі, але писати в такому стилі без сенсу, бо так пишуть десятки, та що там — сотні поетів, але мою менторську тираду вона обірвала просто й невимушено:

—