Читати книгу - "Княгиня Ольга"

люстерках,— іншою! Була молода, чомусь смаглява, круглолиця, з низькими і довгими та рівними чорними бровами. Ніби й очі були у неї зовсім не сині, а великі темно-вишневі. А на голові важка чорна хуста, що спадала кінцями до пояса і обрамляла її смагле до чорноти лице з рівним невеличким носом і м'якими устами. Це була зовсім не схожа на неї жінка, але Ольга чомусь знала, що то була таки вона сама! І що саме вона, Ольга, несе в своїх долонях отой невеликий вогник світильника і пронизує ним довколишню пітьму.

Куди ж мусить вона віднести той світильник? Не знала, але відчувала, що вона ступає мостинами града Києва і вже бачить Княжу Гору. Ось білостінні князівські палати. Маленька церквиця святої Софії. Хтось бомкав на ній тягучим, важким дзвоном. За упокій. Мабуть, за упокій душі князя Ігоря. Раптом вогник випурхнув з її рук, метнувся крізь пальці і злетів увись. Вона підняла до нього погляд, але побачила мерехтливо-тремтливу велику зірку. Одиноко і несміливо сяяла вона на київському небозводі. І не здогадалась тоді княгиня, що від тієї зірки колись ниспаде на київську землю велика благодать Неба. І що на неї, розіп'яту душею, знеможену тілом київську княгиню та зірка опустить своє світло і любов. І буде то справжня любов, яка приходить тільки з Неба...

Княгиня здійняла руки вгору, ніби пустила услід тому світилу небесному свою полохливу надію. А навколо неї вже ні чорно, ні світло. І поруч стоїть пресвітер Григорій. Бурмотить:

—     Княгине, біда прийшла в нашу країну.

—     Що мовиш?

—     Загинув наш князь жорстокою смертію.

—     Знаю, отче...

—     Що ж нас чекає, княгине?

—     Праведна праця, отче. І будуть наші діяння благословенні.

—     Що ти будеш робити, княгине, тепер?

—     Мушу взяти в свої руки кермо Країни Руси. Мушу розбудувати сю землю правдою і законом.

—     Чи зможеш?

—     Будемо просити Бога о помочі. Щоб послав сили : чесноти. І прощення за гріхи... Проси і ти цього у Господа.

—     Проситиму, княгине...

—     Розбудуєш християнство тут і станеш першим пастирем цього народу.

—     Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа...

—     Ми повинні з тобою знати: від правди про себе нам не сховатися. Мусимо йти дорогою правди — на ній істинне життя.

—     Відаю се. Але, думаю, краще правду заховати в своїй душі. Для людей простих доступніші красиві слова і обіцянки. Бо правді ніколи не вірять. Вірять у красиву лжу...

—     Знаю це. Та все ж краще не кривити душею.

—     Хощеш залишитися в пам'яті людей вірною жоною?

—     Як можеш говорити такі слова? На мені ніякої вини нема.

—     Це так. Але завжди підозрюють у нечесності чесних.— О, як умів цей пресвітер Григорій вколоти словом, а потім заховатись за закон, як равлик у свою черепашку.

—     Молись за мене, отче...— розгублено мовила княгиня.

—     Я мушу це робити, княгине. Як і ти мусиш потурбуватись про пастиря тутешніх християн. Треба говорити з Царгородом, княгине. Але покійний князь більше з ним воював, ніж домовлявся.

—     З ким треба говорити, отче?

—     З патріархом.

—     Спробую, отче...

—     Амінь.— Він перехрестив її широким хрестом і мовчки потьопав по калюжах слідом за нею до палат.

На схилі віку його просто переслідувала ця мета — здобути собі великих почестей від Царгорода і стати тутешнім митрополитом. Княгиня теж про це дбає. Окрім неї, ніхто цього не зробить. Через те мусить стати їй тверджею, силою. Вона потребує цього.

У світлиці княгині горіли свічки. Шаруділи об мостини підошви, гуділи голоси. Старший мечник Ігорів Претич, що лишився у Києві по відході воєводи Щербила у деревську землю, злякано зиркнув на княгиню.

—     Княгине, мої чатарі упіймали на Почайні чужих мужів. Мовлять, посли від князя Малка.

—     Від кого, кажеш, посли? — не вірила Ольга своїм вухам.

—     Мовлять, що від Малка. Двадцять ліпших мужів. Тобі, княгине, злую вість привезли...

—     Знаю про се...— нерухомим поглядом уперлась в тремтливий вогник свічки. Щось він їй нагадував.

—     І ще мовлять, княгине, тобі слово є від Малка того.

Від Малка слово?! Про що воно? Про смерть її мужа?! Ні, вона не хоче слухати тих слів...

—     Чим же вони прибули?

—     У великій лодії. На веслах.

—     Зараз уже пізно. Завтра вранці приведи їх сюди,— несподівано заговорив пресвітер Григорій. Ольга полегшено зітхнула. Таки вже не було сили з кимось іще розмовляти сьогодні. Ніби душу витягли з неї, а разом і її силу. Вона вийшла із світлиці.

Григорій тихо підступив до Претича.

—     З яким словом до княгині та сольба?

—     Нібито князь Мал хоче сватати її.

—     Злоречивці, підступники, лукавці! Віроломці... Поганини!.. Гордеці!.. Самохвали!.. Кознивці гріховні...— пресвітера трясло від гніву. Деревлянський князь тепер хоче однією рукою пригорнути вдовицю, а другою підгорнути під свій стіл її країну і людей... Полян-русів хоче змусити служити деревському володарю!.. А їх усіх — християн — вигнати з Києва!.. Попалити храми... понищити книги... Чи, може, теж на березах усіх розчахнути... І цей жовторотець Претич пустив їх у Київ. Ще й приведе завтра у княгинині палати!

Княгиня овдовіла, беззахисна і розгублена. То тепер з неї можна глумитись, щоб відомстити за попередні свої кривди!

—   Претиче, це ж Мал хоще пригорнути Київ до свого столу. Горе нам!..

Претич спокійно крутнув кінчики темних вусів і лагідно одказав:

—     У нас є своя княгиня. На інше ми не згодні.

—     А коли той Малко посуне війною на Київ?

—     Та ми... не будемо поспішати. Затримаємо ту сольбу в Києві. А тим часом повернеться воєвода.

—     Ага... тоді так...— заспокоївся Григорій.

—     Ну, а коли б княгиня захотіла, можна було б і велику честь виявити отим послам! Га-га-га! — сміх у того молодця був розлогий і соковитий.

—     Про яку честь мовиш? — насторожився  Григорій.

—     А ту... у поруб їх усіх разом із човном. Та й запалити! Хай тоді Малко чекає слова від княгині! Га-га-га!..

І враз розреготався й Григорій. Тут же спинив себе: то ж гріх! Ні, він не може дати згоди на спалення людей. Що тоді княжич Гліб напише про нього у своєму пергамені?

—     Претиче, се ж гріх... У Святому Писанні сказано: «Не убий!»

—     То перед твоїм Богом гріх, отче, А наші боги дали нам інший закон: смерть за смерть,