Читати книгу - "Парфуми"

ароматами. Тіло в подушках дедалі важчало. Розум приємно затуманювався. Проте учта на цьому не закінчувалася. Хоч його очі й не могли більше читати, книжка давно вислизнула з рук — він не хотів закінчувати вечір, не спорожнивши ще однієї останньої, найрозкішнішої пляшки: це був аромат дівчинки з вулиці де Маре…

Він пив його благоговійно і для цього навіть сідав на канапі, хоч і важко було йому це зробити, бо з кожним порухом пурпуровий салон хитався і крутився довкола нього. В позі зразкового школяра, стиснувши коліна і щільно притиснувши одну ногу до іншої, поклавши свою ліву руку на ліве стегно — отак пив малий Гренуй найдорогоцінніший аромат з погребів свого серця, пив склянку за склянкою і ставав при цьому дедалі смутніший. Він знав, що випив забагато. Він знав, що не зможе знести такої навали задоволення. А проте пив до дна. Він ішов темним проходом з вулиці у двір. Він ішов на світло. Дівчинка сиділа і розрізала сливи. Здалеку долинали вибухи ракет і петард фейєрверку…

Він відставив склянку і ще кілька хвилин нерухомо сидів, ніби закам’янівши від сентиментальності і сп’яніння, доки з язика не зникав останній присмак напою. Він втуплював погляд перед себе. В голові раптом ставало порожньо, як і в пляшках. Тоді він перекидався боком на пурпуровій канапі й умить занурювався у всепоглинаючий сон.

У той самий час і зовнішній Гренуй засинав на своїй кінській попоні. І його сон був не менш глибоким, аніж у внутрішнього Гренуя, бо геркулесові подвиги та ексцеси одного не менше виснажували й іншого — вони обидва, зрештою, були тією самою особою.

Щоправда, коли він прокидався, то прокидався не в пурпуровому салоні пурпурового замку за сімома мурами і навіть не на весняних духмяних луках своєї душі, а лише у кам’яному притулку в кінці тунелю на твердій долівці в темряві. І його нудило від голоду та спраги і морозило, йому було так погано, як п’яниці з похмілля. На всіх чотирьох виповзав він зі своєї штольні.

Знадвору був якийсь час доби, початок або кінець ночі, але навіть опівночі світло зірок різало йому очі. Повітря здавалося йому курним, їдким, воно дошкуляло легеням, ландшафт — жорстким, він наштовхувався на каміння. І навіть найніжніші запахи боляче жалили його відвиклий від цього світу ніс.

Він ішов до джерела, почав злизувати зі скелі вологу — годину, дві, це була справжня мука, не було кінця-краю часові, тому часові, коли йому дошкуляв реальний світ. Здерши з каміння кілька клаптиків моху, він втискував їх у себе, присідав на камені, пожираючи і випорожняючись водночас — швиденько, швиденько, аби покінчити з цим, — і, як загнана м’якотіла тваринка, над якою в небі уже кружляли яструби, біг назад у свою печеру, в кінець штольні, де лежала попона. Тут він нарешті знову був у безпеці.

Він притулявся спиною до купи щебінки, випростував ноги і чекав. Йому треба було заспокоїти, втихомирити своє тіло, як посудину, що може розхлюпатися від занадто сильних рухів. Поступово йому вдавалося приборкати дихання. Схвильоване серце билося спокійніше, буря в його нутрі повільно вгамовувалася. І, раптом, мов чорна поверхня штилю, на його душу навалювалася самотність. Він заплющував очі. Темні двері у його внутрішній світ розчинялися, і він виходив. У театрі Гренуєвої душі починалася наступна вистава.

28

Так минав день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Так минуло цілих сім років.

Тим часом у зовнішньому світі панувала війна. Бої точилися у Сілезії й Саксонії, в Ганновері й Бельгії, в Богемії й Померанії. Солдати короля гинули в Гессені й Вестфалії, на Балеарських островах, в Індії, на Міссісіпі і в Канаді, якщо вони не помирали від тифу ще в дорозі. Мільйону людей це коштувало життя, королю Франції — його колоніальних володінь, а всім країнам, що брали у ній участь, стільки грошей, що вони нарешті, згнітивши серце, вирішили її закінчити.

У той час, зимою, Гренуй одного разу мало не замерз, сам того не помічаючи. Цілих п’ять днів він пролежав у пурпуровому салоні, а коли прокинувсь у штольні, то від холоду не міг поворухнутися. І він знову заплющив очі, аби вже заснути навіки. Але тоді настала відлига, розморозила його і порятувала.

А ще якось нападало стільки снігу, що він не мав сили докопатися до лишайників. І він живився замерзлими кажанами.

Якось перед печерою він побачив мертвого крука. Оце й усі події, на які він за сім років звернув увагу в зовнішньому світі. А так він жив тільки у своїй горі, тільки у самодержавному царстві своєї душі. І він залишився б там до смерті (бо йому, власне, нічого не бракувало), якби не трапилася катастрофа, яка прогнала його з гори і виплюнула назад у зовнішній світ.

29

Катастрофою був не землетрус, не лісова пожежа, не гірський зсув і не завал штольні. Вона взагалі була не зовнішньою катастрофою, а внутрішньою, і тому особливо болісною, бо вона заблокувала Гренуїв улюблений шлях до втечі. Вона трапилася уві сні. Точніше, у мріях. А ще точніше, уві сні, в його серці й уяві.

Він лежав на канапі в пурпуровому салоні і спав. Довкола нього стояли порожні пляшки. Він випив надміру багато, під кінець аж дві пляшки аромату рудоволосої дівчини. Очевидно, це було справді занадто, бо його сон, хоч і глибокий, мов безодня, був цього разу пронизаний якимись примарними видіннями, серед яких чітко вирізнялися уривки якогось запаху. Спочатку вони тоненькими волокнами пролітали повз ніс Гренуя, а потім ущільнювалися в хмари. І йому здавалося, що він стоїть посеред величезного болота, і з мочарів піднімається туман. Туман повільно піднімався дедалі вище. І скоро він майже повністю закутав Гренуя, і серед туманного смороду вже не лишалося анітрохи чистого повітря. Щоб не задихнутися, тому довелося вдихати цей туман. А туман цей був, як уже сказано, запахом. І Гренуй знав, чий це був запах. Цей туман був його власним запахом — ось чим був цей туман.

Але найстрашніше було те, що Гренуй, хоч і знав, що це його запах, не міг відчути його носом. Повністю утопаючи в ньому, він ні за що в світі не міг його понюхати!

Зрозумівши це, він закричав так жахливо, наче його спалювали живцем. Цей крик зруйнував стіни пурпурового салону, мури замку, вирвавшись із його серця, він пролетів над ровами, болотами і пустелями, вогняною бурею пронісся над нічним краєвидом