Читати книгу - "Корпорація ідіотів"

якщо воно спочатку було, може, й незайвим, то зараз — точно ні до чого», — доноситься голос Ігорка з убиральні.

«Слухай, а хто тобі вибрав такі грайливі фіранки на вікна? Жовті в біленькі квіточки, це ж треба таке. Тільки не кажи, що це твоя ідея». «Ні. Не моя. Я думав, що цю квартиру буде знято для моєї коханки, тому агент підбирав обставу хатки з урахуванням цього». «Вправний агент. Знав я одну жінку, агента, теж була досить вправною, особливо щодо анального сексу, то…» Я наливаю ще по одній стопці, мене хитає, я хочу спати, я кажу, що залюбки послухаю про вправного агента коли-небудь іще, на сьогодні мені вистачить масажу простати.

«Знаєш, Степан у нас справді розумний, із цим уже нічого не поробиш. Але він розумний не розумом». «Що?» — перепитую я, бо не збагну, чи то горілка, чи то мій слух, чи Ігорко почав заговорюватися, хоч воно й не дивно. «Чим він розумний?» — переформульовую я, бо Ігорко мовчки п’є. «Дупою. Він розумний дупою. Всі знання він нею бере, своєю дупою залізною. Сидить, працює, днями, вечорами, ночами, навіть уранці. Увесь час біля свого компа. Навіть відливати виходить тільки по обіді».

У мене починається гикавка. «А він…» Я гикаю, Ігорко дубасить мене по спині. «Він був некрофілом і став керівником за квотою некрофілів? Чи був педофілом? Чи трахав тваринок?» «Гидота яка, — каже Ігорко. — Збоченець ти. Як тільки можна було до такого дотумкати. Жах». Він заливає жах горілкою. Я бачу, що розповідати про Степана йому дуже нудно. «Це ж Степан, воно ж мудило. Як ти міг подумати, що такі люди здатні взагалі трахатися, а тим більше трахати тваринок? Тут повинна бути фантазія. Однієї дупи замало».

Я погоджуюся. «І що, про нього немає ніяких історій?» «Та є. Дві. Одна така само нудна, як він». Виявляється, Степан — дуже економний, іншими словами — рідкісний жлобко. Коли він їхав будь-куди за кордон, обов’язково брав із собою ковбасу, згущене молоко, сухарики, які сам робив із батонів, та дешевий чай у пакетиках. Усім цим він харчувався, а гроші економив. «Не повіриш — ходить як жебрак, один і той самий костюм на всі випадки життя, дві сорочки, одна двобічна краватка, Валерик уже почав зауваження йому робити, не може так злиденно виглядати юрист і керівник середньої ланки, це ж сором для установи».

Після цього нападу, як здалося Ігоркові, та й не тільки йому, Степан перефарбував костюм. «У темно-зелений колір, став схожим на військового, ще б лампаси нашив, козел». Ігорко каже, що ця Степанова поведінка дуже всіх діставала, особливо страждали ті, хто їздив із ним у відрядження. Ні попоїсти в ресторанах, ні купити собі щось, постійно перед очима це обличчя в жалобі, що хрустить крихітним сухариком. «І уяви собі, це опудало, народжене десь там за обрієм, на ці гроші купило собі квартирку й авто в Києві. Звісно, все це не першокласне, але вбити його хочеться не менше».

Мені весело. Ігоркові, втім, також. «Ще є цікава історія. Я теж одного разу був із ним у Швейцарії. Тоді весело мені не було через усі ці сухарі та ремствування менеджерів готелю й служок, що „ваш колега знов куховарить у номері, а це є для нас неприйнятним“. Мене корчило щоразу, коли я бачив це насичене згущеним молоком тіло». Ігорко здригається. Спогади. В мене така сама реакція, коли я пригадую тестя.

«І от одного вечора ми вийшли пройтися. Йшли містом, роздивлялися вітрини, приміщення банків, бо це ж Швейцарія — там купа банків.

І тут ми помітили повій. Вони стояли при дорозі, майже біля міністерства закордонних справ. Я про це знав, бо я хлоп щодо бабів цікавий, а цей — ні. Вони стояли в коротких шубках, крутили крихітними сумочками. Доволі страшненькі. І цей стояв. Як причарований. І я подумав: о-па, Степанові закортіло продажної любові. Припекло хлопцеві, сперма вдарила в голову. Але, бачу, він дістає з сумки фотоапарат. Я відразу йому сказав: не треба, вони цього не люблять. А Степан аж зайшовся: „Ні, ти тільки подумай, стоять шльондри просто біля міністерства, я хочу це зняти“. „Хтось бабів хоче зняти, а хтось хоче зняти їх фотоапаратом. Пріоритети, блін“.»

Ігорко починає говорити голосом футбольного коментатора: «Степан вирушає на полювання, тримає фотоапарат напоготові. Повії помічають Степана, вони обертаються, Степан думає, що це вони позують, і налаштовує на них фотоапарат, і тут несподівано він отримує по голові крихітною сумочкою. Го-о-о-о-ол!!! Степан біжить вулицями Берна, за ним біжать, нестримно наближаючись, швейцарські повії, як фурії та гарпії на картинах великих митців, волосся їхнє скуйовджене, очі блищать, штучні нігті чекають на жертву, ось їм удається наблизитись, але Степан пришвидшує свій біг. А от він гепається, послизнувшись на винятково чистому асфальті, і тоді сумочки відходжують його по голові».

Уранці Степан мав подряпаний писок і втомлений вигляд. «А я тебе попереджав. Не лізь їх знімати, вони уникають публічності», — сказав мстивий Ігорко. Степан зітхнув, з’їв од хвилювання ресторанну булочку й запропонував Ігоркові половину коштів, виділених на відрядження, за те, щоб Ігорко про цю історію мовчав. Ги-гик. Якраз. «Цих коштів мені ледь вистачило на один день. Хіба міг я замовчувати таку чудову історію? Ховати її від людства?» Я кажу, що це було б злочином, якби Ігорко сховав таку історію від людства. «Па-па, Степане, до завтра», — абсолютно серйозно каже Ігорко, заливаючи в себе останні грами горілки. «Все. Спимо», — повідомляє він мені й миттєво засинає. Я ж дивлюся на будильник і розумію, що забув, як його заводити. «Знаєш, що? — питаюся в будильника. — Ти вже стільки в мене мешкаєш, що міг би й сам без моєї допомоги заводитися». Я дивлюся на свої руки. «А ви взагалі — зрадники, як можна забути такі прості речі — не розумію». З цими словами поринаю в сон.

vii)

Коли я виходив з убиральні, то наштовхнувся на Ігорка в трусах. «Воруши батонами, — не вельми люб’язно промовив він до мене. — Не сам удома». Вранці сперечатися мені не хотілося, втім, який це був ранок? Майже дванадцята година. День. «Збирайся хутчіш», — намагається перекричати зливний бачок Ігорко. Я збираюся. «В тебе праска є?» Я кажу, що мусить бути в шафі, Ігорко відкриває шафу й випускає Мартіні. «О! Хто тебе сюди запхнув?» — питається Ігорко в Мартіні. Але той уже подався до кухні полювати на харчі, залишені на столі, але там