Читати книгу - "Сивий Капітан"

колишнього інженера Ернана Раміро, порожнім. Був колючий дріт табору, були стіни барака, була безглузда праця в каменоломні, яка притуплювала свідомість. І більше нічого. Порожнеча в душі й серці. Так минали місяці, сірі, одноманітні, так минув рік, півтора. Іноді ув’язнений номер 467 517 мимоволі згадував жорстокі, вкрай безсердечні слова, які промовив слідчий, повідомляючи його про переведення до концентраційного табору:

— Ви вперті, Раміро. Але не менше уперті й ми. Ви відмовилися дати нам потрібні відомості. То ваша справа. Ми могли б покінчити з вами. Але не робимо цього. В концентраційному таборі ви матимете час усе добре обміркувати. Ми не турбуватимемо вас нагадуваннями, ми терплячі. Здоровий глузд підкаже вам зрештою, що немає рації чинити дальший опір. Ми міцніші. Сила в наших руках. Табір і його каменоломні підтвердять вам це. І коли вони допоможуть вам зрозуміти, що краще скоритися, повідомте нас. Ми чекатимемо, хоча б це тяглося й десятки років.

"Краще скоритися", — сказав слідчий… Мабуть, справді, краще було б скоритися, тільки тоді, з самого початку. А тепер — навіщо йому все те, що здавалося колись таким привабливим, важливим, дорогим? Навіщо й саме життя?.. Втрачене все: любима Хуаніта, маленький Лорхе, вірний друг Анхело, зникли без сліду всі наукові записи, всі креслення… Порожнеча, суцільна порожнеча! Чим міг би він заповнити її навіть у тому разі, коли б скорився, пішов на службу кривавим пройдисвітам-фалангістам? Адже тепер йому все байдуже, ніщо не зможе захопити його, запалити, як тоді, раніше… ніщо, крім, можливо, помсти катам. Але для цього треба було б вирватися звідси, з-за колючих дротяних загорож концтабору. Та хіба ж це можливо?..

6. СПРАВУ РАМІРО ЗАКРИТО

Так звана "справа інженера Ернана Раміро" тим часом лежала на полицях управління поліції разом з сотнями й тисячами інших «справ». Вона була закрита й передана до архіву лише тоді, коли поліція одержала від адміністрації концтабору короткий рапорт, у якому зазначалося:

"Повідомляємо, що ув’язнений номер 467 517 загинув під час перевезення партії робочої сили з нашого табору до нових каменоломень на острові Сан-Карло. Морський транспорт уже виходив з гавані, коли раптом у воду звалився недбало закріплений якір, потягнувши ланцюг за собою. Важкий ланцюг, розмотуючись, збив за борт ув’язненого номер 467 517, який перебував поблизу. Транспорт було негайно спинено, але знайти потерпілого не вдалося. Очевидно, він був поранений чи вбитий ударом якірного ланцюга і зразу ж таки потонув, про що й повідомляємо".

Цей рапорт був підшитий до папки, що мала назву "Справа інженера Ернана Раміро". На самій же папці з’явився розмашистий напис червоним олівцем:

"Справу закрити, передати до державного архіву. Ув’язненого номер 467 517 (він-таки інженер Ернан Раміро) вважати померлим".

…У рапортах і справах державної іберійської поліції не знайшла, певна річ, свого відбитку маленька і зовсім незначна подія, що мала місце через два тижні після перевезення партії ув’язнених на морському транспорті до нових каменоломень на острові Сан-Карло. Ця, можливо, й справді не варта уваги поліції подія полягала в тому, що пізно ввечері до маленького будинку на околиці містечка Карданова, де жила старенька тітка Хуаніти, підійшов невисокий чоловік у плащі з піднятим коміром, у глибоко насунутому капелюсі. Чоловік озирнувся, переконався, що поблизу нікого немає, і тоді обережно постукав у вікно.

Через хвилину вікно відчинилось, і з нього визирнула стара жінка, яка недовірливо і боязко вдивлялася в напівтемряву. Чоловік мовчки зсунув капелюха назад і промовив усього кілька слів. Стара жінка скрикнула від несподіванки й сплеснула руками. Чоловік зробив знак перестороги і рушив до дверей будинку.

Він пробув там близько години — і за цей час у вікні маленького будинку лише на кілька хвилин загорілося світло, яке потім знову погасло. Через годину чоловік вийшов з будинку, так само піднявши комір плаща і глибоко насунувши капелюха. Хода його була непевна, він похитувався, наче трохи п’яний чи приголомшений якоюсь несподіваною і вражаючою звісткою.

Чоловік ішов і йшов, не дивлячись навколо, заглиблений у тяжкі думки. Він навіть не помітив, коли вийшов на одну з центральних вулиць. Тільки сигнал автобуса, що обганяв його, повернув, мабуть, чоловіка до дійсності. Тоді чоловік озирнувся, наче згадуючи, де він.

Було вже досить пізно, на малолюдній вулиці горіли подекуди ліхтарі. Чоловік наблизився до одного з них, ще раз озирнувся. Поблизу нікого не було. Тоді він вийняв з кишені конверт, розкрив його і повільно, слово за словом ще раз перечитав листа. Ось що було написано в ньому:

"Мій любий, мій єдиний Ернан! У мене немає змоги порадитися з тобою, але я знаю, певна, що ти схвалиш зроблене мною. Не може бути сумніву, що вони шукатимуть креслення й записи. Ти, звісно, не скажеш, де вони сховані, і Анхело також не скаже. Будь певен, що і я не видам нашої таємниці! Але ми сховали ці папери надто поспішно, їх можуть знайти під магнолією. Тому я переховала їх. Тепер вони закопані у сусідньому саду, біля лівого кута альтанки, яку видно з вікна лабораторії. Там ти їх і знайдеш, коли повернешся. Я вірю і знаю, що ці люди, якими б вони бездушними і жорстокими не були, не заподіють тобі шкоди, бо сподіваються використати твій талант у своїх цілях. Ти повернешся, Ернан, і переховані мною папери допоможуть тобі закінчити працю. Не думай про нас з Лорхе: у нас вистачить терпіння дочекатися тебе! Ти повернешся, Ернан, повернешся, хоч я й не знаю, коли це станеться… Любий мій, що б не трапилося, пам’ятай про те, як любила й любить тебе твоя Хуаніта і як вона палко хоче, щоб ти завершив свою працю. Нікому й ніколи твоя Хуаніта не розкриє схованки, креслення й записи чекатимуть тебе, коли б ти не повернувся! Ах, любий мій, яка я щаслива, що можу зберегти їх для тебе! Цілую тебе міцно і вірю в тебе, вірю, що ти закінчиш свою працю, якою ми так пишалися, мій Ернан!

Твоя Хуаніта".

Чоловік одвів вологі очі від листа і подивився вдалину. Поодинокі ліхтарі неспроможні були розігнати нічну темряву, запізнілі перехожі поспішали кудись вулицею. їх чекали затишні будинки, родини — дружини й діти, які любили їх. Чоловік стояв біля ліхтаря. Йому не було куди йти. Його ніхто не чекав. Він був один, на самоті з своїми думками, з своїм сумом — і з цим листом у руках, листом від Хуаніти, яка до останньої хвилини вірила, що її Ернан повернеться. Від Хуаніти, яка віддала