Читати книгу - "Сивий Капітан"

життя для того, щоб Ернан закінчив свою працю, якою вона пишалася разом з ним… Хуаніто!

Чоловік у плащі з піднятим коміром труснув головою. Він раптом відчув, що йому жарко, і зняв капелюха. В його каштановому волоссі ясно вирізнялося широке сиве пасмо. Чоловік сховав лист у кишеню і пішов уздовж вулиці, в нічну темряву, в невідоме майбутнє, до праці в ім’я тієї, хто в останньому своєму листі закликав його перемогти…

* * *

Валенто Клаудо замовк. Олесь широко розкритими очима дивився на нього, на його виразне добре обличчя, на якому зараз був незвичний сум і глибоке хвилювання.

— Значить, Ернан Раміро врятувався? — спитав нарешті Олесь. — Але як?

— Хіба це має значення, хлопче? Врятувався — і все. Тільки знає про це лише кілька чоловік. Тепер у тому числі і ти, — задумливо відповів Валенто Клаудо.

— І його називають Сивим Капітаном? — не вгавав збуджений Олесь. — Через те сиве пасмо у волоссі, так? І він закінчив свою працю, збудував цей чудесний «Люцифер»? Значить, саме «Люцифер» він задумав колись збудувати, працюючи з Анхело Альваресом? І йому допомогли ті креслення, які зберегла для нього Хуаніта? Так, Валенто? Та скажи ж, нарешті, так? Яка надзвичайна людина! Як треба його поважати, в мене просто слів немає, щоб висловити своє захоплення! Валенто, говори, що ж далі, говори!

Валенто Клаудо підвівся. Він подивився просто в очі юнакові, наче бажаючи прочитати його думки. А тоді коротко мовив:

— Те, що було раніше, ти вже знаєш, Олесю. Я розповів тобі. А те, що буде далі, ти побачиш на власні очі. Адже ти залишаєшся з нами, я чув? Ну, значить, будеш нашим товаришем. До речі, мушу тобі сказати, що це мені дуже подобається, друже мій!

І він міцно потиснув юнакові руку.

Розділ восьмий

1. У РОБІТНИЧОМУ КВАРТАЛІ СТОЛИЦІ

Двоє людей швидкими кроками йшли вузенькою вуличкою робітничого кварталу столиці. Невисокий стрункий юнак у звичайному цивільному одязі, трохи повернувши голову до свого високого і кремезного супутника, уважно прислухався до його слів. Кремезний чоловік, дивлячись на одноманітні брудні будинки, поблизу яких не можна було знайти не лише зеленого деревця, а й жодної травинки, говорив:

— Те, що ти бачив у центрі міста, друже мій, то тільки бундючна вивіска, пишні декорації для влаштування парадів та замилювання очей чужоземним туристам. Палаци, розкішні готелі, пам’ятники… Самому лише славнозвісному каудільйо їх у центрі столиці поставлено вже аж чотири… щоб добронравні іберійці всюди могли милуватися з його пишних вусів, розсипу орденів на грудях і загального гордовитого вигляду великого Фернандеса, слава йому, тьху!

Високий чоловік так енергійно сплюнув убік, що його молодий супутник мало не пирснув зо сміху: так контрастувало це з попередніми висловами хвали каудільйо.

— Там, — продовжував високий чоловік, наче й не було нічого, — ти, звісно, можеш насолоджуватися прохолодою біля фонтанів у парках і садках, там по блискучому асфальту линуть найновіші автомашини, там вітрини розкішних магазинів, різноколірні неонові реклами, дзеркальні двері ресторанів… Усе там! А всього лише за кілька кварталів — отаке захоплююче видовище!

Він вказав рукою на купку напівголих дітей, що гралися серед брудної курної вулиці, на подерту білизну, що сохла, звисаючи з вікон прямо над головами прохожих, на закопчені стіни злиденних будинків, з яких позвалювалася штукатурка, залишивши по собі безформні зяючі дірки й плями.

— Чудове видовище! І отак живуть люди з року в рік, у гонитві за нужденним шматком хліба, отак зростають у пилюці й бруді. Та що до цього великому каудільйо? Адже чужоземні туристи не заїжджають сюди, їх приваблює в Іберії південна екзотика, великі ресторани, розваги в центрі столиці… Е, стій, не треба так поспішати!

Малесенький хлопчисько, живіт якого ледве прикривала куца сорочка, єдиний його одяг, розігнавшись, ткнувся в ноги високого чоловіка. Той розсміявся, схопив хлопчика міцними руками, підняв і поставив на тротуар:

— Бач, герой який! Ледве не збив мене з ніг. Ну, іди собі, іди, якщо ти так поспішаєш!

І лише згодом розгублений хлопчик, що так і стояв на тротуарі, не зводячи захопленого погляду з великого, як брила, лагідного незнайомця, помітив у себе в брудному кулачку чудесну цукерку, яку встиг всунути йому цей дивний чоловік.

— Ти от сказав, що тебе дивує вигляд цих дітей, Олесю, — продовжував тим часом говорити з своїм супутником високий кремезний чоловік, крокуючи вздовж вулиці. — А з чого б їм виглядати інакше? Так, вони виснажені, бо ж несолодко живеться дітям робітників у нашій щасливій Іберії, яка щодня з ранку й до вечора прославляє ім’я свого благодійника, великого каудільйо! Дуже несолодко… ще гірше, ніж дітям обідраних селян; ті хоч дихають свіжим повітрям, а не пилюкою брудних вулиць. Але, запевняю тебе, друже, них дітей, зрештою, виручає одне — здорова пролетарська кров. Утіха, звісно, не надто велика, але має своє значення. От я коли-небудь покажу тобі, яким колись був я у такому віці. У мене десь є фотокартка того часу, хоч і не знаю, звідки батькові пощастило дістати грошей на таку розкіш, як фотографування… Навряд чи по тій картці можна було б пізнати мене — і не тому, що картка погана. То само по собі. Проте такий я там нещасний, самі кістки та шкіра… сам дивуюся, звідки потім усе це взялося!

Валенто Клаудо (бо це був він) розправив широкі плечі й випростався. І справді, важко було уявити, що цей міцний чоловік, який міг правити за зразок атлетичної будови, був колись таким самим хворобливим, виснаженим і блідим хлопчиком, як ті, що зустрічалися тут, у робітничому кварталі столиці, чи не на кожному кроці. Олесь з повагою глянув на круті біцепси Валенто, які здувалися під рукавами його піджака. А скільки довелося пережити цій людині!

Клаудо помітив погляд юнака і усміхнувся.

— От і зараз, — продовжував він, — я покажу тобі одну дівчину, яка буде свого часу, гадаю, теж непоганим зразком людської породи, хоч тепер вона поки що й слабенька. Бач, це я кажу про Марту. У цієї дівчини теж справжня пролетарська кров. Це дочка Педро Дорільї, вантажника, мого давнього приятеля, з яким нас багато що зв’язує…

— Він теж патріот? І бився разом з тобою?

— Який же іберійський робітник не є патріотом, Олесю? — докірливо відповів Валенто Клаудо. — Чи ти думаєш, що робітники зможуть колись примиритися з фалангістським режимом, остаточно скоритися? Ні, друже мій, такого бути не може! Фалангістам пощастило захопити владу, розгромити робітничі організації, потопити опір у крові… але зажди, дай час!