Читати книгу - "День відбуття"

цих думок збився крок та дихання. Он він, цей поворот. Китайська Гірка.

Там не було нічого незвичайного. Від серця відлягло. Правда, хто зна, що там з Гусячим Горлом? Адже це практично єдиний шлях повернення. Але до нього ще треба дістатися.

XXV

Тализін відверто не розумів цих людей. Почалося з того, що вони не схотіли залишати машини в селі. Їм, бачте, забаглося їхати аж до самих печер. Навіть у нього, який ніколи не мав авто і був до них цілком байдужий, серце стискалося, коли дорога іномарка скреготала пузом по присипаних снігом горбах на під’їзді до скель. А шлях пішки від села зайняв би щонайбільше п’ятнадцять, ну, хай двадцять хвилин. Але їм хотілося машиною заїхати мало не в печеру. «Нові українці»…

Далі ще цікавіше. Коли Валерій побачив рюкзаки, які вони витягали з багажників, то просто вхопився за голову. На запитання, що це і для чого, йому відповіли, що це запасний чистий одяг та провіант. Він пробував протестувати, але марно. Усе це «туристи» звалили на плечі й понесли до Головної Зали.

Вже там з великих рюкзаків повиймали менші та важчі. Краєм ока йому вдалося помітити, що у великих дійсно залишився одяг. У менших, як пояснили йому, були пляшки, консерви, відеокамера з касетами, фотоапарат та особисті речі Юлії. Навіть якщо відняти від об’єму рюкзаків усі перелічені речі, цих «особистих» атрибутів набиралося достатньо. Взагалі Юлія здавалася йому щонайменше дивною. Причепилася до нього з пропозицією, щоб узяти з собою пса! Тер’єра. «А чому не добермана? — здивувався тоді Валерій. — Мені здається, він гарніший». Сарказм на неї не подіяв, і йому довелося битих півгодини цілком серйозно доводити їй, що дістатися з собакою туди, куди вони намітили, абсолютно нереально. Хоч на перший — погляд Юлія не виглядала жінкою, яка з жиру біситься, намагаючись хоч якось «випендритися» для порятунку від нудьги.

У Гусячому Горлі з рюкзаками почалися проблеми. Навіть такі малі мішечки протягнути крізь вузьку горловину, що повертала кілька разів у різних напрямах, виявилося надзвичайно важко. А вони чомусь дуже поспішали і мало не бігли вперед. Доводи Тализіна, що вони без поспіху встигають у призначене місце до Нового року, на них не діяли. У Гусячому Горлі група втратила більш як годину.

Далі все пройшло відносно гладко, і до місця дісталися майже без пригод. Якщо не вважати такими те, що вони час від часу застрягали на різноманітних перешкодах, не в змозі здолати їх швидко за браком досвіду. Та щойно група виходила на рівну ділянку коридору, Тализіну відразу починали дихати у спину і підганяти вперед, що його надзвичайно дратувало.

Серце Диявола їм просто не сподобалося. Вони потупцювали біля округлої стіни, послухали шум, притулившись вухами до каменю, і заявили, що тут немає нічого особливого, щоб залишатися тут і проводити новорічну ніч. Де, мовляв, казкові сталактити, що звисають зі стелі? «Слава Богу! — подумав тоді Валерій. — Скоріше вийдемо звідси». Промайнула навіть надія, що вся ця крута команда, розчарувавшись у підземному царстві, забереться звідси і поїде банячити у якомусь шикарному ресторані, де за «зелені» сталактитів можуть наробити і з пінопласту, а він, відповідно, матиме змогу зустріти свято у колі сім’ї.

Але найбільше, як йому здалося, не подобалося тут Юлії. Вона навіть помітно нервувала. З її обличчя не сходив вираз якогось напруження. Валерій помітив, як мало вони спілкуються з Гайдукевичем. Очевидно, їй остогидла ця подорож, як і саме життя в його товаристві. Те, що вони не є гармонійною парою, кидалося у вічі. Напевно, спокушаючись на всі ці блага, вона уявляла подальше життя і своє місце в ньому дещо інакше. Що ж, за все потрібно платити.

Взагалі, компанія підібралася досить мовчазна. Найбільше спілкувалися між собою двоє молодих людей — Ринат та Олег, яким Валерій також безпомилково віддав роль слуг та охоронців. Часом вони щось обговорювали, а іноді навіть жартували.

На зворотному шляху ролі помінялися. Тепер поспішав Тализін, щиро сподіваючись, що це «сафарі» все ж таки закінчиться ще у старому році. Проте група рухалася повільно, час від часу хтось губився і гальмував при цьому весь рух. Нарешті бос запропонував сісти перекусити, і Валерій відчув, як тануть його надії на швидке повернення. Вони відверто нудилися. Їм не подобалося тут, але й вибиратися звідси вони не поспішали.

Тализін розчаровано присів на землю, притулившись спиною до скелі. «Туристи» стягували зі спин невеличкі рюкзачки і готували міні-бенкет. Тільки тут Валерій помітив, що група зменшилася. Зараз у невеличкій кам’яній залі товклося лише четверо, рахуючи і його самого. Не вистачало того крутого охоронця та дрібного вусатого чоловічка, якого ще Сергій охрестив Чмуриком.

— А де ще двоє? — Валерій стурбовано глянув на Гайдукевича.

— Хто? А… Олег, а де Ринат? А Григорій?

Той, до кого було звернуте запитання, ліниво повернув голову і відповів:

— А Ринат туди убік відійшов.

— А Григорій?

— Так на підході стоїть, пильнує, — сказав Олег. — Ну, щоб Ринат не загубився. Ринат учора шпротів об’ївся. Я йому казав, бовдуру, щоб стримався, а він, самі знаєте, як до них дорветься… Не перший раз уже, ще й під коньяк…

— Який коньяк?! — Валерій стривожився не на жарт. — Ви що, не розумієте, що тут варто відійти на кілька десятків метрів — і шукай вітра в полі?

Він скочив на ноги.

— Валерію Павловичу, — поблажливо промовив Гайдукевич. — Ну, ви нас уже зовсім за недалеких тримаєте. Дивіться — он, від рюкзака жилка тягнеться. Як відійшли — так і повернуться. Ну хто винен, що аварія сталася? З кожним може трапитися…

— Хоч би серед коридору не сідав… — пробурмотів під ніс Валерій.

— Ну, не мала ж дитина! — сказав Гайдукевич. — Розуміємо, навіщо гадити комусь…

Тализін знову всівся на місце. Вигляд пікантних страв, що витягалися з рюкзаків, залишив його байдужим.

— Шпроти тільки поховайте, — сказав він невідомо до кого, побачивши якісь бляшанки, — бо ще погано стане людині, як побачить…