Читати книжки он-лайн » Дім, Сім'я 🏠👨‍👩‍👧‍👦❤️ » Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота

Читати книгу - "Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота"

199
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33 34 ... 37
Перейти на сторінку:
зозулинця і білим романом. Над ними хиталося сріблисте колосся божого тіла й пускало свої пухи на вітрові хвилі. І було в тих травах безліч дрібноквітних орхідей лілових і білих. Тут були їх цілі лани. Віра приносила повні оберемки цих любих квіток і всі кімнати пустого досі приходства пахнули солодко. Білі орхідеї пахли таємно-пристрасно вночі, і навіть вода в склянці, що стояла біля китиці орхідей, пахла потім ще вдень. І знову Віра тішилася такою милою «парфумою». На жаль, і орхідеї і їхні пахощі тривають коротко.

Ще над річкою Стрільчуки тішилися соняшним теплом і купалися під малим водоспадом. І здавалось їм інколи, що немає ні війни, ні мандрівки, ні важкого гнітучого завтра. Здавалося, що вони в Олі на дозвіллі і що завтра повернуться додому. Чи ж то так далеко? — Адже легко дістатися до Сяніка, а відтіля до Самбора, а відтіля… мій Боже, до Львова!

Але… у Дуклі в білий день партизани ввійшли до ресторану і застрілили німецького старшину. Страх царив.

А в лісах стояли партизани і поночі нераз лунали стріли.

А в сусідньому селі польські партизани вистріляли українців-утікачів. І на горі понад приходством були окопи. Вони промовисто говорили про війну.

І отець Радюк правив Богослуження в дерев’яній церковці, і люди співали з милим лемківським акцентом. Отець Радюк говорив у проповіді, що наближається кінець світу. Бо була війна, була справді війна і вона наближалася і до цієї закутинки.

Розділ XII
Його очі горіли

Як же жилося Бицьові у Олі?

Він, як і завжди, держався Віри. Був щасливий, доки вона господарила, бо міг бути поблизу неї. Алеж з його прохарчуванням був великий клопіт. Він рішуче не хотів їсти нічого і, здається, наче від одного до другого м’яса, що появлялось в цьому господарстві, він нічого не їв. По кілька днів жив він так, п’ючи тільки воду. Віра старалася, так дуже старалася, перевести його на безм’ясний харч, головно набіл. Здавалось їй, що ще часом він покушав грибів або яйце. Було ясне, що або він навчиться їсти безм’ясну страву, або згине. Бо доля принесла його тут і тут мабуть він і мусітиме залишитися, якби Стрільчуки мали їхати далі. Писав же Юрко з Відня, щоб під ніякою умовою не брати з собою кота. Раз, що господиня на те не погодиться — вона, як усі німки, дуже дбайлива про чистоту хати. І далі: харчування в місті дуже скупе, і приділи на картки мінімальні. Про м’ясо для кота нема що й думати, навіть молоко на картки є тільки для дітей.

Так отже не було б для Биця ні хати ні їжі. Щож тоді залишалося б зробити?

Але як усі інші і Стрільчуки надіялися, що тут у лемківські гори большевики не прийдуть. Ось тільки б перечекати бурю, що там шаліла на сході. Тому й заїхали до Радюків.

Життя на селі не дуже відповідало Бицьові. Він був уродженцем міста і приятелем своїх господарів. Але тут було в хаті чужо й пусто. Так часто його господарі виходили з хати й залишали його самого. Ще коли вони сиділи в городі, йому було добре і там біля них. Але ж коли вони відходили і він залишався в городі сам, він не знав, як жити самотою. Найчастіше ховався в дикий виноград, що поростав стіни біля ґанку, відтіля розглядав світ і там терпеливо чекав повороту господарів.

Оліні коти поставилися до нього байдуже. Вони приходили, пили своє молоко й відходили, і їм не було ніякого діла до когось, що може й не був котом — може й вони, як і люди, не пізнавали в ньому кота.

Всеж деякі прояви нового життя можна було згодом помітити у Биця: він заприязнився з малим котеням з сусідства. Воно приходило до нього, коли він був у городі і пробувало з ним гратися. Вилазило зручно на дерево і викликало його до себе. Але Бицьо сидів на землі і з подивом дивився на свого товариша. Можливо, що від того котеняти він навчиться дечого. Віра так дуже хотіла, щоб він навчився, як поводитись підчас небезпеки на землі. Алеж чи потрапить він вилізти на дерево? Були ж пси. На щастя був приказ, що день і ніч вони мали бути прив’язані, інакше всіх їх німці казали постріляти. Це трохи зменшувало небезпеки нового світу.

І була Оля. До неї Бицьо не міг привикнути. Вона, як і Галочка, зробила помилку: надто швидко старалася заприязнитися з ним. І потім, коли вона наближувалася до нього, він знову плакав жалісно і старався сховатися від неї. Тож залишила його в спокою. Їй ніколи було панькатися з котом.

— Журюся Бицьом, — говорила Віра до чоловіка. — Чужий він цьому світові. Найгірше, що й Олі він не любить. Якжеж прий-деться йому жити тут у цьому світі без любови?

— Так, він дивний кіт: здається, що йому до життя необхідна любов. Але він сам має її тільки для нас. Ніхто чужий ще не потрапив з’єднати собі її.

О, Вірі було б значно легше, якби вона знала, що він, як інші коти, жив собі на власний лад. Було б легше покидати його. Кожен день був для неї тяжкий, і думка, що небавом треба від’їхати, була мукою.

Дві ночі Бицьо не спав удома. Стрільчуки думали, що пішов кудись на нічні пригоди, беручи приклад з інших котів. Та він сидів у кущах дикого винограду; відтіля тільки палали зеленим вогнем його очі. Можливо, що з своєї схованки він розглядав світ та вивчав його нічне життя.

Все ж таки, побачивши своїх господарів, він ішов негайно в хату. Вилизавши шерсть з нічної роси, засипляв на

1 ... 32 33 34 ... 37
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота"