Читати книгу - "Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота"

стільці біля Віриного ліжка. Та журба за нього не давала Вірі спати. Розділ XIII
Он де харчі

Був вечір і Бицьо подрімував під кущами винограду. Час від часу він розкривав очі й нащулював вуха. Але знайомих кроків не вловлював його вразливий слух. Зідхнувши він прижмурював очі й дрімав знову. Його понурена голова похилилася на груди — наче велика журба тяжіла в ній. Так, бо Бицьо був голодний. Від часу приїзду голодний. Спершу це дуже дошкулювало йому і він дивився з великим запитом на свою господиню. Алеж, коли замість м’яса вона підносила йому кусочок чорного глевкого хліба, хоч би й з маслом, чи дрібку сиру — він почав розуміти: м’яса немає. В хаті не пахло воно зовсім. Алеж: як жити без нього?

Його бідний малий шлуночок скорчився, і журба гнітила його. Тож скільки міг, Бицьо дрімав чи спав. В дрімотній безсилі він проводив тепер дні. Бо й господарів так часто не бувало в хаті і ним ніхто не цікавився.

Але ніч має своє право. Головно для тварин, головно ж для котів. Чарівна темінь западала на землю і вгорі заіскрилися зорі. Десь із-за лісу виринули ріжки молодика. І ліс шумів стиха свою нічну пісню. Внизу клекотів потічок, стрибаючи по камінцях.

Бицьо підвівся, випростував ноги й став вилизуватись. Як би не було — це відвічне діло він виконував з привичною дбайливістю. Навіть під кущами винограду. Час від часу наслухував. Але в хаті не було найменшого руху. Господарі поїхали чи пішли кудись — це Бицьо починав розуміти. Не шукають його.

Густішали сутінки ночі. Її темінь і чарівне місячне сяєво будили в Бицьовім котячім серці тугу. Відвічну тугу нічної тварини. Якби він був тигром у пустині чи джунглях чи навіть звичайним котом — він напевно завів би жалібну пісню-скаргу голоду.

Але він вийшов тихцем з-під кущів і став обережно ступати між травами. Він розсував їхні стебла, і легкий шелест зраджував його. Звичайний, завжди худий сільський кіт іде зовсім безшелесно, нечутно, як тінь. Його вузьке, сплащене тіло просувається навіть вузькими щілинами, і його пружкі м'язи та рухливі кістки пристосовують його й до неймовірно вузьких просмиків.

У травах били-видзвонювали нічну музику сверщики. Бицьо зупинився й наслухував: ця музика видіставалась з дірок під землею. Оце щось ворухнулося біля одної! Він присів і чатував. Раптовий рух цей збудив у нього відвічний ловецький інстинкт. Але сверщики замовкли в нірці, мабуть, помічаючи ворога. Тільки трави шуміли у нічному вітрі. І цвірчання роздавалося звідкілясь поблизу. Тож ішов далі.

Щось зашаруділо! Швидко й легко, низько понад землею пролетів кажан. Стрілою він майнув і зник у теміні. Ах, то птах — Бицьо бачив їх нераз з вікон. Тільки ж він ніколи не брався полювати на них. В нього попросту не було потреби. Тепер він спинився і глядів угору. Його великі зелені очі горіли смарагдовим вогнем. Місячне сяєво палало в них таємничим чаром.

Що це? Неоподалік розхилилися трави й прудке латасто-біле сотворіння стрибнуло вгору. За хвилину чути було, як зуби хрупали: кіт уловив велику сіру нетлю й з'їдав її з смаком. Вона була товста і її подовгувасте тіло було варте ловів, на відміну від худого денного метелика.

Бицьо підповз ближче. З під великого листка лопуха приглядався котові й нюшив. Виставив голову й наблизився до ловця. Кіт зціпив щелепи на крилах нетлі і загарчав. Гнів і погроза — остерігали.

Бицьо присів у траві і ждав, поки кіт з’їсть нетлю, і тоді все таки наблизився до нього. Вони обнюхували одне одного, і тепер вже кіт не мав нічого проти Биця, бо байдуже подався в напрямі потоку. Ніч бо час ловів і заспокоєння голоду. Бицьо йшов за ним слідком, аж доки обидва не прийшли над берег потоку. Гострий запах свідчив, що в ньому живуть щурі та миші. Латастий кіт обнюхував нірку в землі і став чатувати. Склавши ноги, він наче дрімав. Час від часу немов прокидався, і в його очах відбивалося місячне сяйво. То знову найменше шарудіння в нірці насторожувало кота; його тіло напружувалося, готове до стрибка. І хоча, як здавалося, кіт дрімав, його очі і ніздрі чатували.

Шуміли трави, срібліючи місячним сяйвом, і стиха дзюркотів по камінцях потічок. Бицьо пильно стежив за котом. Зненацька кіт стрибнув — і в його зубах запищала миша. Він їв її, хрупаючи кісточки, а хвіст миші звисав йому з рота. Бицьо підійшов обережно й нюхав. Десь здалеку, наче спомин дитинства, долетів до нього запах миші. Кіт загарчав, докінчуючи вечерю, і Бицьо сховався в кущах. Відтіля бачив, як ловець, присівши, вмивався, муркотячи задоволено. За хвилину зійшов до потоку і напився води.

Потім уздовж берега подався до села.

Тепер Бицьо покинув кущі і підійшов до місця ловів кота. На землі біля нірки лежало трохи шерсти і виднілися каплі крови. Бицьо вилизав їх, і вони смакували йому чудово.

Он де добували харчі сільські коти!

Розділ ХІV
Він все ж таки тільки кіт

Вже декілька днів тишу далекого сільського закутка непокоїв воєнний гомін. Спочатку його спричиняли партизани та посилений німецький терор супроти населення. Щораз густіше й виразніше лунала по лісах стрілянина.

Земля вже несла глухий гуркіт гарматних вибухів. Спершу тільки інколи й серед нічної тиші. Згодом і вдень гори стали котити глухий і зловісний гул. Був як погрозливий гук далекого грому: ще не видно хмар, не чути поривів вітру. Але десь там, за горами, прокинувся грім і гуде. Гори піднімають його