Читати книгу - "Омбре. Над темрявою і світлом"

Я знову вийшла у темний коридор, притримуючись хитких перилець, почала спускатися вниз, до виходу... Якась дурня! Наче я хочу всю роботу за сьогодні переробити! Навіщо пертися раніше за всіх у цю темінь?!

У архівному сховищі було справді моторошно. Нарешті світло мобільника вихопило у темряві щиток із відхиленими дверцятами. Тепер би ще розібратися, що тут і де... Ось він, жовтий паперовий квадратик із написом «Коридор». Клацаю одним вмикачем, іншим, над яким такий самий квадратик із написом «Підвал»... Світло не вмикається... Що таке? Чому? Однак всі мої зусилля марні. Світло не бажає вмикатися. Я збираюся з думками. Набираю повні груди повітря, намагаючись сконцентруватися. Нічого не виходить... Може, справді краще зачекати, поки хтось прийде і ввімкне це кляте світло? Але тільки-но я повільно видихаю, приміщення архіву заливає примарне світло енергозберігаючих лампочок. Поволі яснішає. Тепер вже не так моторошно, і я прямую у підвал. Старезна, сталінських часів лампа під склепінням горить, все на місцях, як я і залишила учора... Ну що ж, тепер можна переодягтися та спуститися сюди, до праці...

Незабаром всі посходилися. До мене з коридору раз по раз долітали чиїсь кроки та голоси: «Дивно... На щитку все вимкнуто, а у коридорі та підвалі горить світло... Знову щось із щитком коїться!»

Я ж тим часом виклала на столі цілий стос обгорілих папок та документів, котрі планувала передивитися сьогодні. Якщо отець Люк справді вирішить прийти, то його чекатиме чималий кавалок роботи... Проте було вже о пів на десяту, а вікарій все не з’являвся.

Зате мене вельми ввічливо запросила до себе директорка архіву Алла Матвіївна. На столі її не дуже ошатного кабінету вже парувала кава, і директриса люб’язно запропонувала присісти.

— Які маєте плани на вечір, Едіто? — поцікавилася вона.

Дивне запитання. Та й люб’язність директорки, яка за весь цей час мене майже демонстративно не помічала, теж була досить дивною.

— Плани на вечір? — мої брови здивовано поповзли вгору. — А що саме Вас цікавить, пані директорко?

Пані Дзигальська підсунула свій стілець ближче до мого і простягнула мені філіжанку з кавою.

— Мене сьогодні запросили на гостину до однієї вельми поважної і шанованої дами у нашому місті, — тихо, по-змовницьки проказала вона.

Ні, з Аллою Матвіївною щось явно було не так.

— Гарно, — відповіла я, намагаючись зрозуміти, куди хилить Алла Матвіївна. — А до чого тут я?

— Ви запрошені також, — з дивним блиском захоплення в очах повідомила мені директорка.

— Я? — моєму здивуванню не було меж. — А чому я? Абсолютно чужа людина у цьому місті... Ні-ні, думаю, то незручно, до того ж...

— Не будьте впертюхом, Едіто! — перебила мене директорка. — Пані Зірка з тих місцевих поважних персон, яким не відмовляють, коли вони запрошують до себе на гостину, — продовжила змовницьким голосом вона. — А робить пані Зірка це вкрай рідко і запрошує не усіх підряд...

— Пані Зірка? Чому Ви так називаєте цю жінку? — поцікавилася я.

— Бо це її ім’я — Зірка! — майже урочисто повідомила директриса. — Ви ж чули про ті часи, коли дітей називали Октябринами та Ленініанами? Ось батьки пані Зірки і назвали її так. Отож, сьогодні, я гадаю, Вам варто піти з роботи на годину раніше та причепуритися. Я заїду за Вами на таксі, Едіто, і вже разом поїдемо до пані Зірки.

Нічого собі... Отак нахабно розпланувати мій вечір я не дозволяла нікому вже давно, навіть власній мамі... Чому я маю їхати до якоїсь місцевої «поважної особи» на гостину? Навіщо мені це?

— Не знаю, Алло Матвіївно, чи я зможу... — здалеку почала я. Але директриса навіть слухати не стала мою нашвидкуруч вигадану відмовку.

— І не думайте відмовлятися, любонько. Вважайте це обов’язковим заходом! — проказала мені директорка архіву впевнено. — Інакше пані Зірка вважатиме, що ми виявили до неї неповагу.

— Ми? Мова тільки про мене...

Та Алла Матвіївна навіть не звернула уваги на мої слова.

— Іноді вона збирає у себе вдома вишукане товариство, ми спілкуємося... — продовжувала вона натхненним тоном.

— Алло Матвіївно, але до чого тут я? Я навіть не знайома з цією дамою...

— То Ви не знайомі! — відмахнулася від мене начальниця. — А вона, певно, вже все про Вас знає. Словом, самі все побачите. Отож, тепер гайда, допивайте свою каву й до роботи, а ввечері, так і знайте, жодних відмовок!

Трохи спантеличена, я знову повернулася до архівного підземелля. Хто така пані Зірка? Що потрібно місцевій матроні від мене, приїжджої людини? Знайти відповіді на всі ці питання я могла, лише погодившись піти з Аллою Матвіївною на вечірку. «Та й зрештою... — міркувалося, — що я втрачаю?»

— Як бачите, я виправляюся! — його голос пролунав саме у ту мить, коли я діставала важелезну теку з металевого стелажа. — Ваші колеги мені сказали, що Ви, мабуть, у підвалі. То ось і я...

— Ви сьогодні вдруге лякаєте мене, отче! — проказала я, ледь не впустивши теку з несподіванки. — Але Ви знову з’явилися вчасно, бо ці металеві теки страшенно важкі.

Я повернулася до отця Люка і тут мало не впустила теку вдруге, бо замість священика, якого я очікувала побачити, до мене