Читати книгу - "Бекомберґа. Ода моїй сім’ї"

З погляду вічності (Віта)

Море дитинства, Атлантичний океан. Біля нього Віта, на ній м’яка хустина з тонких золотих ниток для захисту від сонця. На піску вітер перелистує газету, Віта повертається на покривалі і засинає. На пляжі стає безлюдно. Їм іде до води, знову береться будувати замок з піску; коли починається приплив, йому доводиться пересунутись вище. Час минає, час моря. Раз у раз Їм підбігає перевірити, чи Віта не прокинулася. Небом тягнуться хмари. Піднімається і знижується винищувач, запах бензину і попелу, далеких пожеж, палаючих лісів. Їм знову підходить до Віти, але її нема. Раптове затемнення, над піщаними дюнами висить чорне сонце.

Їм думає собі, що Віту треба похоронити в її весняному плащі, світло-блакитному з перламутровими ґудзиками, в якому вона танцювала, коли вставала з ліжка, одного з тих останніх вечорів, перш ніж відійшла. Його не було в Стокгольмі, коли вона померла; повернувшись, він стоїть у дверях з валізами і телефонує начальнику Королівської бібліотеки, де Віта останнім часом працювала.

— Зазвичай ми беремо на себе організацію похоронів наших працівників, та похороном самогубців не займаємося. Але ми зробимо виняток, якщо ви бажаєте похоронної церемонії для Віти. Що скажете?

— Можна похоронити її у весняному плащі?

— Я Вас не розумію.

— Можна похоронити її у світло-блакитному плащі?

— Як на мене, можете ховати її, як захочете. Насамперед вам потрібно вирішити, чи взагалі буде похорон.

— Її похоронять у весняному плащі, — шепоче Їм у нагріту телефонну слухавку.

Хвороба

Я всюди розпитувала про Їма, але ніхто його не бачив. Може, він пішов з лікарні. Едварда теж нема. Мені дозволяють сидіти на лавці під деревом, іноді повз мене проходить Інґер Фоґель, вона тепер часто поспішає, пробігає під липами. Я питаю, чи не пригоститься вона ментоловою сигаретою, якщо має охоту поговорити, але зазвичай у неї нема часу.

— Ти бачила Їма?

— Він же у своїй кімнаті.

— Ні, його там нема.

— Приходь сюди якогось іншого дня, точно знайдеш його.

Я лежу на лавці і дивлюся на небо, що прозирає між листям, нереально синє, німе. Вітер приносить на дерева маленькі рожеві квіти. Від спеки я стаю сонна, наче від температури.

Одного дня до мене підходить якийсь чоловік. Стоїть наді мною, нагадує велетня. Арктично блакитні очі, на руках облізлі татуювання. Він запитує, чи я на когось чекаю і чи можна йому почекати разом зі мною, а тоді сідає поруч, перш ніж я встигаю відповісти.

— Ти на свого хлопця чекаєш?

— Мені не подобаються хлопці, — кажу я, лежачи і мружачись до сонця.

Він сміється і торкається хутра, яке лежить на лавці.

— А що ж тобі подобається?

— Лежати отак, спати на сонці.

— Це добре. Я теж так люблю.

Я підводжуся і дивлюся на нього, його обличчя важко роздивитися в яскравому сонячному світлі, але мені подобаються його риси, величезна тінь на траві.

— А ти чому тут? — питаю.

— Цього тобі не хочеться знати.

Я довідаюся про це згодом, але тоді буде надто пізно. Або — тоді це не матиме значення, бо він уже стане частиною мене.

— Чи таки хочеться?

— Не знаю. А хочеться?

— Ти чекаєш на свого тата?

— Так.

— Він не приходить?

— Думаю, він не хоче мене бачити.

— Чому?

— Це якось стосується мами. Я думала, якщо чекатиму досить довго, то він вийде, але цього не сталося.

— Як його звати?

— Їм.

Він присвистує.

— Їммі Дарлінґ. Його перевели.

— Справді?

— Так. Його тут нема. Я не знаю, де він зараз.

І він витягає з гаманця фотокартку, показує мені знімок, на якому він з маленьким синьооким хлопчиком. Фотокартка затерта і вицвіла, кольори на ній водянисті, ніби він так часто дивився на зображення, що від його погляду воно стало розчинятися.