Читати книгу - "Хатинка в морі"

class="book">Дмитрик здивовано глянув на неї.

— Та що ти! Чого б це я їх чіпав? Я ж знаю, що їх берегли Соні на день народження.

Коло ганочка стояла Соня і докірливо, мало не плачучи, дивилась на брата. Дмитрикові цей погляд був такий гіркий і образливий, що краще б вона його вилаяла.

— Що, хлопчик абрикоси позривав? — почувся жвавий голос сусідки Інни Гнатівни. — Та всі хлопчаки завжди обривають вишні, абрикоси, сливи, ледве все це достигне.

Інна Гнатівна, огрядна жінка в капоті з хризантемами, ідучи мимо, почула розмову Дмитрика і його мами. Вона вирішила, що тут якась сварка, і поспішила до парканчика з тонких нещільних штахеток. Сусідка зручно обіперлась ліктем на невисокий парканчик і, схиливши голову на долоню, доброзичливо повчала:

— Ну, пробачте йому, він же такий малий. Сонечко, ти ж простиш братикові? Ти ж бо доросла, розумна.

Інні Гнатівні і не спадало на думку, що десятирічна Сонечка була дорослою тільки для Дмитрика і тепер Соні дуже жаль було цих перших у їхньому садочку абрикосок!

Вона на них так чекала! Але зараз підозра чужої жінки її образила.

— А це вас зовсім не стосується, — нечемно сказала вона сусідці.

Але та не вгавала:

— Та нічого ж особливого. В мене теж достигли, я вам можу дати.

Мама рвучко обернулась до неї:

— Пробачте, але це вас зовсім не обходить! Дмитрик мені ніколи не каже неправди, і я йому вірю.

Бачачи, що не діждеться жаданого скандалу, Інна Гнатівна злісно ввернула:

— А за це і покарати не завадило б… — Вона повернулась і пішла своєю дорогою.

Дмитрик увесь час тримався зовсім спокійно, але зараз у нього куточки губ опустилися і з очей закапали рясні сльози. «Хтось позривав абрикоси, а тепер усі на мене думають. І мама, і Соня… Мама просто дуже добра і не хоче мене образити».

— Діти, ходімте в кімнату, — рішуче сказала мама, беручи обох за руки. — Мені ще треба торт зробити і пиріжків напекти.

Вони зайшли в кімнату, і кожен зайнявся своїми справами. Так і минув день у передсвяткових турботах. Правда, Дмитрик встиг з сусідом і його хлопчиками піти на озеро викупатись. А увечері до нього знову повернулись думки про ранкову образу. От Соня спить, її й гарматою не розбудиш. Мами в кімнаті нема, вона порається з пирогом для Соні, чи то пак з тортом.

У цей час у садку закричала якась пташка. Її крик був схожий на писк, і Дмитрик уявив собі, що то була маленька і безпорадна пташка. От вона заблукала в траві і дороги додому не може знайти. Дмитрикові захотілось вийти, знайти цю пташку і приголубити її.

Хлопчик вислизнув з ліжка, натяг сорочку і навшпиньки підійшов до дверей. Він обережно, щоб не рипнути дверима, вийшов у садочок, поглянув на небо. Повний сріблястий місяць дивився на все з поважним спокоєм. А поряд з ним блищала велика зірка.

Дмитрик подумав: «Вона, мабуть, хотіла про щось поговорити з місяцем». Потім йому здалося, що вона весь час підморгує йому. А може, й не йому, а якійсь своїй знайомій. Зірок на небі була така безліч — великих і ледве помітних. Неначе хтось навмисне прикрасив ними небо.

Дмитрик відірвав свій погляд від небесної далечини і глянув на землю. Йому здалося, що й тут місячне сяйво якось пахне. Але то кожного вечора він чув солодкі пахощі матіоли і гіркуватий запах буйно розквітлого тютюну.

Знову почувся крик пташки. Дмитрик тихенько попрямував туди, де вона кричала, та, зробивши кілька кроків, побачив, що на дерево зліз якийсь чужий хлопець у картатій сорочці, а під ним стоїть другий. Той, що на дереві, мовив:

— От лукава тварина! Скільки горіхів та ягід натягала в дупло.

І він стрибнув додолу.

— Соня живе тут, тільки вдень вона спить…

«Чого це вони кажуть, що Соня вдень спить? Ніколи цього не буває, вона ж гасає цілі дні», — подумав Дмитрик.

«А може, це злодії? Тільки чого вони стоять тут? Мабуть, зараз підуть до абрикоси. Ну, й побачать там лише зелені плоди. Мабуть же, самі й позривали стиглі».

Дмитрик почув слова якогось з хлопців:

— Прийдемо раненько.

Раптом голови «злодіїв», як по команді, обернулися в напрямку будинку. Мимоволі і Дмитрик глянув туди. По доріжці бігла розтривожена мама. Вона схопила Дмитрика за руку.

— Так ось ти де! Нарешті знайшла. Заходжу в кімнату — ліжко порожнє, дивлюсь скрізь по кутках. Вибігла у двір, а ти тут… Іди, синку! Спати, спати час.

Дмитрик хотів сказати мамі про злодіїв, але ті наче крізь землю провалились.

Мама рішуче повела Дмитрика додому.

Дмитрик таки добре втомився і враз, тільки торкнувся подушки, заснув.

Вранці Дмитрик прокинувся від метушні в кімнаті. У вазах та глечиках стояли свіжі квіти. Незабаром до Соні прибігла подружка Таня, і вони клопотались удвох.